Вірш «Не жалію, не зову, не плачу…» Сергій Єсенін

Вірш «Не жалію, не зову, не плачу» Сергій Єсенін написав у віці 26 років, але такі філософські роздуми не були для його творчості характерними. Поет взагалі вважав, що теми життя та смерті не настільки важливі, щоб про них розмірковували літератори у своїх творах. Та все ж одного разу Єсенін і сам почав про це думати, а в результаті з’явилось це поетичне творіння. Можливо, це був голос інтуїції, відчуття того, що жити залишилось не так вже й довго (Єсенін помер у 30-річному віці).

Поет прожив коротке, але насичене життя, пізнавши у молодому віці те, чого інші люди могли не пізнати взагалі ніколи, або ж на них це чекало лише у зрілості. Духовний розвиток Єсеніна відбувався дуже швидко, і так само швидко летів він по життю. Знали його як хулігана, алкоголіка, людину із запальним характером. Та все це відходило на задній план, коли люди знайомились з його творчістю. Єсенін був талановитою людиною, у його творчості відображалась душа мудреця, філософа, чоловіка, який знає життя.

У цьому вірші можна побачити внутрішній конфлікт поета, складність його думок і світогляду. У перших рядках він пише про те, що вже нема про що йому мріяти, немає чого бажати, але одразу ж після цього йде думка про те, що нічого вже не виправити у житті і не змінити. Розуміння цього засмучує ліричного героя, який усвідомлює, що молодість минула, а життя добігає кінця (дивно звучить для 26-річного юнака, правда ж?).

Важливим у творі є образ рожевого коня, який згадується у передостанній строфі. Він символізує юнацькі мрії, які так і не здійснились, і вже цього ніколи не буде, бо не залишилося часу. У фінальних рядках вірша поет висловлює головну думку, яка у нього закладена: життя завжди завершується смертю, і цього нікому не уникнути, тому лишається благословляти його, поки воно триває, і спокійно сприймати те, що воно колись завершиться.

Серед художніх засобів, використаних поетом, можна побачити епітети, метафори та порівняння.