Читати онлайн «Я відчуваю тебе» Ліна Алекс

1. Ніка

Я прокрадалася навшпиньках по периметру величезної зали, відчуваючи себе дурепою і злодійкою.
Апартаменти приголомшували розкішшю. Важкі портьєри, як у театрі, нависали над високими вікнами. Підлога з ламінату, якою я скрадалася, блищала у похмурому світлі осіннього дня. Про те, що на ній залишаться мої брудні сліди, навіть у голову не прийшло. Софа із сандалового дерева підпирала одне вікно, комод з того ж гарнітура прикрашав стіну напроти. Складалося враження, що я випадково потрапила у бальну залу з позаминулого століття. Бракувало лише дам у пишних сукнях і джентельменів у фраках.
Думка про те, що я нічого не збираюся красти і боятися мені нічого, не заспокоювала. З кожним кроком я все більше переконувалася, що мені не слід було приходити. Але Віра так просила, так благала. Я не могла відмовити сестрі, особливо після того, як вона мене з дитиною прихистила.
– Нікусю, – нила старша сестра, – я не встигаю шмарклі підтирати. Ніс, як картопля, червона і бридка. Лише один тиждень, щоб я вихворілася. Будь ласка!
– Не знаю, Вір. Мені на співбесіду треба, а потім Богданку забрати із садочка.
– Та встигнеш! – запевнила сестра, хустинка її вже наскрізь промокла.
Віра справді мала жалюгідний вигляд, тряслася з температурою під трьома ковдрами, запалені очі благали про послугу. Казала ж їй днями, що не треба так легко одягатися, застудиться.
Я бачила, що вона ось-ось готова використати останній аргумент, проти якого я не зможу нічого заперечити, і матиме рацію. Я ж бо зобов’язана їй тим, що зараз маю дах над головою. Не знаю, скільки ще вона терпітиме мене з дочкою у своєму домі. Будинок взагалі-то мав бути наш спільний, але так склалося, що дістався їй. На той момент я не переймалася, бо мала зовсім інші плани, та мене й у країні тоді не було. Але життя – така непередбачувана штука, що ось я тут.
– Обіцяю, що віддам тобі частину зарплати за ці дні. Це ж не безкоштовно. Думаєш, я не знаю, що тобі потрібні гроші для малої?
– Не тільки для Богданки, – поправила я сестру, а заразом і її ковдру. – Чим швидше я знайду роботу, тим швидше зможу винайняти окреме житло.
– Я тобі вже казала, – прогундосила Віра, – що можеш жити тут, скільки треба. Мені навіть краще, бо не самій тягти старого.