Читати онлайн «Вонгозеро. Епідемія» Яна Вагнер

Вонгозеро. Епiдемiя
Яна Вагнер


Вонгозеро #1
По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Подзвонила мама: «У магазинах порожнi полицi… Знаеш, дитинко, менi стае якось лячно, на вулицi всi в масках». Потiм Сергiй, мiй чоловiк, не змiг дотелефонуватися на роботу, мобiльний зв’язок завис, як у новорiчну нiч, – мережа перевантажена й короткi гудки, а до кiнця дня новини посипалися одна за одною: комендантська година, заборона на пересування мiстом, патрулi, роздавання лiкiв i продуктiв за талонами, комерцiйнi органiзацii закрито, у школах i дитячих садках органiзовано пункти екстреноi допомоги. Але насправдi то були не пункти, а лазарети, переповненi тяжкохворими, яких клали просто на пiдлогу. Інфiкованих щодень бiльшало, а надii меншало. Але цей жах був лише початком. І тодi розверзлося пекло…





Яна Вагнер

Вонгозеро. Епiдемiя



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








Електронна версiя зроблена за виданням:

The publication of the book was negotiated through Banke, Goumen & Smirnova Literary Agency (www.bgs-agency.com)



© Jana Vagner, 2011

© Joint-Stock Company TNT-Broadcasting Network, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021



Мама померла у вiвторок, сiмнадцятого листопада. Я дiзналася про це вiд сусiдки – особлива iронiя полягала в тому, що анi я, анi мама нiколи не були з нею близькi. Це була сварлива, невдоволена життям жiнка з непривiтним обличчям, нiби витесаним iз каменю. П’ятнадцять рокiв ми з мамою мешкали з нею на одному сходовому майданчику, i якийсь час я навiть не вiталась iз сусiдкою та iз задоволенням натискала кнопку лiфта, перш нiж вона встигала дiйти до нього вiд своiх дверей, тяжко дихаючи й насилу переставляючи ноги. Автоматичнi дверi зачинялися саме тiеi митi, коли вона пiдходила, i в неi був дуже кумедний вираз обличчя – монументальне обурення. З таким виразом вона часто за цi кiлька рокiв (менi виповнилося тодi чотирнадцять чи п’ятнадцять) дзвонила в нашi дверi – мама нiколи не запрошувала ii зайти – i висловлювала своi претензii: тала вода натекла з черевикiв у холi, гiсть помилково подзвонив у ii дверi пiсля десятоi вечора.