Читати онлайн «Ставка на дружину» Мар'яна Доля, Холод Влада

1. Маргарита

  Віка сиділа мовчки, дивлячись на те, як я пакую речі у дві старі валізи, а потім усе ж спробувала вплинути на мій здоровий глузд.
  — Рито, у вас же була така любов, як у кіно! Ти сама казала! Ну що ти коні мочиш?
  — Не було ніякої любові, — я похитала головою. — Так, погралися і розбіглися. Давай більше не піднімати цю тему.
  — Ну добре, — подруга насупилася. — Хай ви там погиркалися зі Стасом, і тобі потрібен час охолонути, і йому. Поживете окремо, а там буде видно. Але навіщо взагалі втікати з Києва? Ти так хотіла вирватися із свого села, а тепер перекреслюєш одним махом усі свої досягнення?
  — Віко, я тебе прошу, — я дістала з антресолей пакунок зі своїм старим одягом, який посоромилася брати до стильно обставленої квартири Стаса. Накупила тоді всього нового, вірніше, він переважно купував. Але я принципово відмовилася забирати той одяг. Він так і залишився в його квартирі. Ну що ж, приїде його кохана Ніколь, буде їй що одягнути…
  — Викинь це барахло, — Віка показала на мій улюблений спортивний костюм, трохи розтягнений на ліктях і колінах, який я саме клала в валізу. — Ну їй-Богу, у тебе ж були класні шмотки…
  — Були та й загули, — я знизала плечима. — Мені все одно, в чому ходити в селі.
  — Ти якась неправильна! — Віка встала з ліжка, на якому сиділа, обклавшись конспектами — готувалася до сесії — і почала ходити туди-сюди, як було завжди, коли вона нервувала. — Біс із ними, з речами, але ж ти так хотіла стати актрисою. І от навчаєшся на акторських курсах, до того ж безкоштовно. Тебе пообіцяла запрошувати на кастинги крута режисерка! І ти отак усе покинеш і дременеш у свій Задрипанськ?
  — Моє село називається Ковалівка, — відрізала я, застібаючи валізу. — Курси ж не безкоштовні, їх оплатив Стас. А зі Стасом я більше не збираюся мати нічого спільного!
  — Жертвувати майбутньою кар'єрою через якусь дурну суперечку? Ну, Марго, я від тебе такого не чекала, — Віка розвела руками.
  — Я сама від себе не чекала, що потраплю на вудочку афериста, — я говорила спокійно, але сльози вже підступили до очей, треба було вийти до ванної і поплакати, замкнувшись там.
  — Ну який він аферист, нормальний хлопець, — пробувала мене вгамувати Віка.