Читати онлайн «Над прірвою твоїх рук» Рошаль Шантьє

Пролог

  Я біжу. Біжу не розбираючи дороги. Гілки, вкриті інеєм, хльостають по обличчю, покритому потом страху. Господи, будь ласка!

  Я чую їхні голоси. Вони близько. Наздоганяють мене. Гонять, як дичину. Ось-ось опиняться поряд. Вони знають цей ліс, знають. І це черговий їхній плюс. І мій мінус. Мінус можливість жити.

  Підганяю себе, злюся на втому. Обличчя горить холодом, а спина вкрита крапельками поту. Ще крок і я, не помітивши припорошену снігом ямку, лечу вниз, розкинувши руки у безглуздому жесті.

  Стогін із моїх губ зривається сам, коли ногу обдає вогнем. Поспішно встаю, на обличчі оживає божевільна посмішка від розуміння, що я все ще можу йти. Воістину хороша новина зараз (за подібних умов).

  Я хочу жити.

  Намагаюся бігти швидше, змушуючи втомлені ноги пересуватися. Адреналін вирує, страх прискорює.

  Озираюся, прислухаюся. Тиша. Нікого. Сідаю навпочіпки. Нижче до землі. Так більше шансів залишитись непомітною. Думка про те що відірвалася нахлинула лавою, віддаючи гуркотом у вухах.

  Застигаю, прикриваючи очі лише на секунду. Роблю кілька глибоких вдихів, які віддають поколюваннями у грудях. Переконую себе, що мого гучного дихання вони не почують за шумом власних кроків.

  Обертаюся на всі боки, намагаючись знайти хоч щось, що підкаже мені, куди бігти далі. Пізніше. Коли я перечекаю ймовірність, що вони поруч. Але попереду лише сніг і ті ж припорошені дерева.

  Відчуття полегшення накочує, і я відчуваю, як печуть очі і сльози вже готові перлинними бусинами впасти на сніг.

  Передчасне відчуття.

  — Куди вона поділася? — чую на тлі і завмираю всередині.

  Більше не думаю. Зриваюся з місця і біжу. Біжу!

  Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка.

  Я хочу жити.

  Гарячково обертаючись назад, намагаючись зрозуміти, з якого боку чула голос.

  До свідомості не відразу доходить, що саме відбулося. Чиєсь величезне тіло збиває мене з ніг, валить на мерзлу землю, змушуючи захлинутися повітрям на вдоху.

  — Тихо! Замовкни! А-ні звуку!

  Лунає постріл, і я від страху закушую комір шкіряної куртки, в яку одягнений чоловік.

  Замружую очі і коли чую кроки, зовсім близько, буквально за пару метрів...

  Я хочу жити.