Читати онлайн «Кохання (не) забути. Заручені долею» Юліанна Бойлук

Пролог

  День Святого Валентина. Морозний вітряний вечір. Скрип замерзлих віт дерев лунає аж крізь пластикові вікна квартири, а вітер так тужливо завива, ніби відчуває мій розпач. Колись моє улюблене свято тепер вгонить мене у відчай.

  Несподіваний дзвінок змусив підстрибнути з крісла, в якому я вирішила шоколадками псувати фігуру, і підійти до вхідних дверей. Кого ще принесло так пізно? Я нікого не чекала. Нема кого чекати.

  Визирнувши в вічко, помітила постать в напівтемряві коридору, яку не могла б не впізнати. Я з одного погляду помічу його в натовпі інших чоловіків, хоч би він був боком, хоч би й ховався за іншими. Сльози з'явилися на очах, клубок здавив горло. Чому він тут, а не зі своєю новою пасією?

  Миттю витерши вологий рівчачок зі щоки, я швидко-швидко покліпала очима, аби вони не були червоними, і відчинила двері. Аромат парфумів з нотками мускатного горіха і гіркого шоколаду вдарив в ніс. Це я підбирала для нього цей запах.

  — Привіт, — хоч намагалася здатися веселою, нічого не виходило. То й не буду старатися. — Чому ти тут?

  — Привіт. Я хотів у тебе дізнатися, чи ти не проти... Ну, щодо мене і Лілі, — його голос звучав схвильовано. Втім, він і виглядав таким. А мене охопила хвиля ще гіршого розпачу і болю. Здалося, це просто якась насмішка. Знущання. Персональний вид катувань.

  — Чому я маю бути проти? Ти вільний, — в мене зараз зупиниться серце. І хай би. Це просто нестерпно.

  — Просто я хочу переконатися. Щоб не було непорозумінь і образ, як минулого разу.

  — Це непрофесійно. Ми ж лише колеги і друзі. Які образи? — здавалося, неволею прозвучало таки з сарказмом.

  — Яро, я зараз не про професійність. Якщо ти проти, то я...

  — Дене, чого ти від мене хочеш? Нащо ти прийшов насправді? Щоб спитати в мене, чи щаслива я, що хлопець, якого кохаю, в черговий раз знайшов мені заміну? Безмежно щаслива! Ти вирішив добити мене? — сльози врешті з'явиличя на повіках, але я миттю проковтнула їх, не бажаючи здаватися слабкою.

  — Яро, я ж лише... Хвилююся за тебе. Ми разом вирішили так, але це все... Важко дуже, — він теж нервував, але мені зараз було чхати на його почуття.

  — Я прекрасно знаю, що ми вирішили. І я намагаюся вести себе відповідно.