Читати онлайн «Кохай у тиші» Аля Морейно

Кохай у тиші
Аля Морейно


Розділ 1.1



Валерій




Заїжджаю у двір, паркуюсь абияк і, підхопивши з заднього сидіння коробку, біжу до будинку.

- Мамо, я приїхав! – кидаю на ходу і швидко піднімаюсь сходами на другий поверх.

Опинившись у своїй кімнаті, розпаковую покупку. Потужний бінокль – саме те, що зараз мені потрібно.

З хвилину розглядаю його, пробігаю очима інструкцію, щоб зрозуміти, як налаштовувати. Піднімаю жалюзі й спрямовую обновку на сусідський будинок, що стоїть по діагоналі від нашого. Обводжу приладом вікна, балкон та двір. На жаль, нікого.

Скидаю джинси та светр, переодягаюся в домашній костюм і знову беруся за бінокль.

- Валеро, спускайся в їдальню! – мама стукає у двері та кличе мене. – Батько вже під'їжджає.

Вечеря в нашій родині зведена в ранг ритуалу. Хоч би що відбувалося, а ввечері всі повинні зібратися за столом. Виняток – дні, коли у мами добове чергування. Але навіть тоді батько наполягає на спільному прийнятті їжі з дітьми.

Це, звичайно, трохи напружує, оскільки змушує мене регулювати графік так, щоб до приїзду тата опинятися вдома. Дуже дратує з огляду на те, що мені двадцять п'ять, і я давно вийшов із дитячого і навіть студентського віку. Втім, я нерідко нахабнію та забиваю на цю дивну традицію, якщо бовтаюся десь у місті. Сьогодні я повернувся раніше, тому оминути вечері не вдасться.

Знову спрямовую бінокль на сусідський будинок. Завмираю, гіпнотизуючи вікна. Вона там, удома? Вигляне? Вийде у двір чи на балкон? Новий прилад дозволяє заглядати до кімнат, але на всіх вікнах, як на зло, жалюзі або щільні штори.

Внизу чується шум машини, що під’їхала до дому. Ще п'ять хвилин і доведеться вийти до предків. Підкручую бінокль і нетерпляче вожу від балкона, на якому побачив її вперше, до виходу в сад і назад. Ну ж бо… Як там у серенаді [1]?


Вийди, радість моя,


Вечір надворі, вечір надворі.


Підем слухати солов'я


Під ясні зорі!

Чорт, як мене ламає! Хочу бачити її щомиті…

Нарешті мені щастить – відчиняються балконні двері й об'єкт мого марення з'являється з подушкою в руках. Збиває її та зникає в будинку, щоб за кілька секунд вийти ще з однією та повторити нехитрі маніпуляції.

Крізь бінокль видно так добре, ніби вона зовсім поряд, на моєму балконі. В обтислих лосинах та светрі. Така ж струнка і ладна, як чотири роки тому.