Дим
Володимир Худенко
Дiя роману вiдбуваеться наприкiнцi 1990-х рокiв. Межа тисячолiть вiдображаеться у людських долях низкою подiй – як малозначущих, здавалось би, обмежених вузьким родинним колом, так i епохальних, усесвiтнiх. Важко осягти масштаб i значущiсть того, що вiдбуваеться, спостерiгаючи за подiями очима звичайноi людини. Однак, що не вiдбувалося б у краiнi, у свiтi, для багатьох лишаються найголовнiшими одвiчнi людськi цiнностi: кохання, родиннiсть, спадкоемнiсть поколiнь. Книга розрахована на широке коло читачiв.
Володимир Худенко
Дим
I
«Привiт, Іро! Ось я вже шiсть днiв знаходжусь у повiтрянодесантнiй учебцi за сорок п’ять кiлометрiв вiд Каунаса, Литовська РСР, неподалiк вiд залiзничноi станцii Гайжюнай. Напишу детальнiше, як я потрапив сюди. У Сумах я був iз Колею (я писав), але одинадцятого травня його з хлопцями повезли в Пiвнiчний Вiйськово-морський флот. А мене вранцi дванадцятого травня в чотири години ранку посадили в потяг i повезли через Украiну, потiм через Бiлорусь, i нарештi в Латвiю. На другий день в три години ночi були в Каунасi. Чекали до шести годин ранку електричку, приiхали в Гайжюнай, до речi – там знiмався фiльм «В зонi особливоi уваги», потiм нарештi приiхали в учебку. Тут нас розформували, переодягли, i ось я пишу. А в думках я вдома. Згадую нашi останнi вечори, як в останнiй день ми ходили до твоеi садиби, i думаю про тебе. В учебцi я буду пiвроку, вийду сержантом та поiду в частину, а може, й залишать тут. Зi мною тут пацан iз Пiдлипного, Сергiй Руденко. Іринко, вибач, що не написав ранiше – не було часу, i так пишу ось на перекурi, правда, я не курю. Вибач за почерк – пишу на вiйськовому квитку».
Йвановича ховали на початку похмуроi вiтряноi осенi, коли днями ще бува й свiтлiло, а над вечiр вже наганяло хмари. І ночi стояли холоднi, сумнi, i тужно, пронизливо вило округою.
Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путнiх копачiв, а потому – бортовоi машини. За мiсяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офiцiйно й безповоротно збанкрутував, i ввечерi хлопцi порозганяли колгоспну технiку до себе по дворах. Антон тодi й сам, оставшись на колгоспному дворi аж до смерку, плюнув i, кинувши в кузов чужу запаску та двi порожнi канiстри, погнав свiй ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою.
Loading...
