Оба гляділи в будуще життя, як у ніч.
Світ для всіх. Для багачів і убогих.
Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас.
А що має бджола – як каже тато – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже бог дав, і так мусить бути!
Що чоловік без жіночих рук?
Глина.
Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога.
Кругом нас – якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша.
«Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так…»
Як тяжко було бути убогою! Чоловік ні для кого ніщо не значить.
Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір'ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, і огрівав задубнілу з жалю душу й осиротілу хату розвеселяв, — а так божевільний жаль огортав її. Сама всьому винна. Сама-саміська вона. Дрижачими руками наповняє дитині капелюшок лакітками, на які здобувається самітня оселя в полі. Сушеними овочами, горішками, іноді й булочкою — і відсилає додому. Неспокійним поглядом і дивно зміненим зором наказує дитині вертати скоро до мами. Воно вертається послушно пильненьким кроком і ущасливлене до мами, а нещасна здіймає грізно кулак і грозить страшно в сторону, де проживає той, що винен її горю. Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив.
Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведенні із мужеським полом гостра до грубості, а повернувши майже по десятьох роках служби з міста назад у рідне село, показалася настільки працьовита, що й гарна, настільки хитра й замкнена, що й притомна — то й замкнула всім балакунам рот.- Домніка.
Доки мені бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля – працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця.
На те вона і жінка, аби язик у неї не стояв за зубами.
З нього будуть люди, як покине землю.
Чи був щасливий з Рахірою?
Се ж було щось заборонене, щось темне, чого він не любив. Воно втиснулося на силу в його молоду душу, в його убоге душевне життя, і як займило її цілковито для себе — втратив те душевне життя. Вона випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши се — стратив і себе самого.
В останніх часах займається живо постановою батька. Батько рішився взяти сина свого брата до себе, а Марійка якусь убогу сироту — і звінчати їх, щоб лишити на своє місце, як їм колись дні урвуться. Се його дуже занепокоїло; але він не має сміливості зблизитися до батька й просити, аби закинув таку гадку, бо вона для нього не корисна й завалить всю його будучність.
Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста.
Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.
Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.
Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.
Він не привикав. Він губив себе. В ньому не держалося купи те, що трималося там, на полях, тісно при нім. Він ступав боязко й незугарне, бо не смів ступати своєю ходою, а його рухи були неповоротні й несміливі, бо не були його рухами. Одіж, яку носив тепер, відібрала йому всю певність. І звідки мав би її відтак узяти? З хвилею, як покинув свою землю, покинула його і свідомість своєї вартості. Він прийшов сюди, аби стати чимось іншим.
