Показувати по: 20

Цитати з книги «Зачарована Десна» Олександра Довженко

Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся – вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька:

– Тату!

– Що, синку?

– Що там за люди пливуть?

– То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.

– А ми хто? Ми хiба не руськi?

– Нi, ми не руськi.

– А якi ж ми, тату? Хто ми?

– А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку… Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.

Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель.

Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу, — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіротшане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки.

Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки Коли я дивлюсь на їхню смерть, я тремчу от жаху.

Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну.

І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська.

У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?

Що наштовхнуло? Глибина істинного роду, підсвідома мудрість, що з'являються на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не встигає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізних час летить лавиною згори.

Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічались очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам'яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна.

Рятуватись треба, поки не пізно.

Війна набрала вже характеру одвертого масового злочину.

Ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Батьківщину.

Знищимо ворга, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, ще добрішими станемо.

– Україна, Україна! – Хрипів Людвіг, оглядаючись навкого. Водянисті очі його світились захопленням.

– О, страшна земля…

– Фатер!

– Не гарячись! Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ…

– Ми знищимо його.

– Хлопчику мій, я тікав уже в одних підштанниках в вісімнадцятому році.

– Час був інший.

– Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію, їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

Приємно, коли яблуко, про яке думали, що

кисле, виявляється солодким.

Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного: ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

— За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину.

Сіроштан мовчав. Він стояв перед старою матір'ю, на яку впало величезне горе, беззбройний і маленький. На нього дивилися десятки очей. Для врятування репутації загартованого рубаки йому хотілося сказати щось грубе або смішне, та він не знаходив у собі цих слів. Ним оволоділо раптом дивне збентеження. Чи вмів він жити? Чи думав про життя, про Батьківщину, про сім'ю в їхній єдності, чи тільки діяв, поринутий у ненависть до ворога, в труд і придушення страху битв? Чи творив він грізну історію свого народу і нещасної, загубленої в морі безправ'я й страшних випадковостей молодої своєї сім'ї? Чи не спрощено, механічно виконував він суворі веління історії?

— Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!

Сидячи на стріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, хотіли, щоб бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. Простіше кажучи, їм хотілось від бога, матері божої і всіх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих і невчасних прикростей.