– Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
– Ну як що? – відповіла вона подумавши. – Завжди є речі, котрі нас тримають.
– Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
– Ні, – призналась вона, – немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
* Головне – мир в душі. І ноги в теплі.
Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є – маєш шанс померти не останньою скотиною.
* Можливо це й був той момент, коли потрібно було вирішувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
– Германе, – запитав він. – Що б ти зробив, якби у тебе раптом з’явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, – щедро додав.
– Мільйон?
– Угу.
– Рейхсмарок?
– Доларів.
– Я б купив собі будинок. В Африці.
– Навіщо тобі будинок в Африці?
– Завжди хотів жити в країні, де нема расизму.
Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.
Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.
* …іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись.
Це взагалі якась така дивна штука була в радянській педагогіці – вивчати німецьку. Був у цьому якийсь нездоровий антифашистський пафос.
– Знаєш, краще б ми все-таки перенесли нашу зустріч.
– Час, Германе, час. Хто знає, скільки його в тебе залишилось.
– Це ти до чого сказав?
– До того, що потрібно заходити до дверей, які нам відчиняють.
Але так чи інакше – ми рухаємось своїми маршрутами, потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду, і всі, кого нам довелося зустріти, лишаються в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотиками. Навіть якщо я ніколи не зійду з цього потяга, навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці, в загубленій пастці, ніхто не відбере в мене спогадів про побачене, що вже не так і погано.
Старі любові знайомили зі своїми дітьми і нагадували про невидиме перетікання часу, котрий робить нас мудрішими, проте до мудрості обов'язково додає целюліт.
— Я з дитинства боялась висоти. І літаками літати завжди боялась. А коли виросла, вирішила подолати цей страх. Спеціально брала квитки на авіарейси й літала. Весь час літала.
— І що?
— І нічого. Висоти й далі боюсь. Зате побачила світ.
— І як ти тепер?
— Нормально, — сказала жінка. — Справа була не в страсі. Просто я попустилась, і все стало нормально. І ти попустись, зрозумів?
Погано, що вона їде. Хоча було б значно гірше, якби вона залишилась.
… потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.
Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз'ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди.
Ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю, ніхто не знає, що жінки – це і є життя і смерть.
* Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
Я постійно позичав у нього одяг, він у мене — гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав.
