Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради…
"Їдеш?" – "Так, назавжди", – кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно-байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, – хай но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля.
Мирон мізкував над феноменом розмаїття і єдності всієї нації, бо скільки тих сіл в Україні, а кожне інакше й жодне на Бондарівку не схоже, проте всі складають один народ; і що більше вникав Мирон у сутність незчисленності міст і сіл, то більше вимучував себе усвідомленням, що та єдина у своїм розмаїтті безмежна многість кисне аморфним тілом у центрі Європи, і всі, кому тільки не лінь, його топчуть, усі доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним перевагу – то лише в здатності до терпіння й пристосуванства.
…Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками..
" … Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім "Русь" відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, та українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня ! … "
…перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине – оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку…
У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях – комашкою…
…де зброя – там і боротьба, а де боротьба – там можлива й перемога.
Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…
– А мені не треба такої України, яку я щойно побачив у Бондарівці!
– То ти й від хворої матері відмовишся? Та якщо б протягом всієї нашої історії так легко, як оце ти зараз, відмовлялися українці від України, то ми б давно вже її не мали, бо ж були в нас і Барабаші, і Носи, і Брюховецькі, та й яничарів усіх мастей мали-сьмо по-достатком… А Україна – то не тільки празники, а й горе, і упадок духа, і програші, і зради – все це є Україною, а іншої не маємо!..
Ми винесли з рабства м'якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів…
Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас. Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетеріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять у нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста – бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов'яни… Брехя, Московія – не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена.
