Сама винувата: можна скільки завгодно прикидатися слабкою, але в жодному разі не можна розкриватися перед мужчиною із своїх реальних слабкостей – рано чи пізно він обов'язково перетворить їх собі на підніжну сходинку дорогою на власний п'єдестал.
"Інструктор із тенісу"
Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом.
…взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли.
Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, — сорок три рази денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше?
якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…
…як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi.
Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.
Як це дивно — дiвчинка. Дитя.
Вираз невдоволення на личку:
Впорядкуйте спершу це життя —
А тодi, мовляв, мене i кличте.
Лялечко, людинонько, прости —
Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи,
I батькiв, що вкинули — рости! —
Наче помирати в чистiм полi, —
…тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе.
Бажання вирватись — iще не свобода.
Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
– Зимно менi, коханий.
— Накинь пальто кожушане.
— Сумно менi, коханий.
— До працi берись, моя панi.
— Ах, щось воно все менi лiньки…
— Бо треба б тобi дитинки.
— Страшно, коханий, з нею
Стати навiк твоєю, —
…вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю.
От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напiв"…
Рiлля, що прагне борони,
I мокрi, сплаканi ворони —
I муж, який не вборонив —
А ждав вiд мене оборони.
I жовте море днiв, i сизе море снiв
В одбитих кольорах вмираючого неба, —
I я iще пливу — а ти уже на днi,
I страшно нам обом дивитися на себе:
"Сколько нам так еще идти, протопоп?" — спиталася жiнка в роз-стриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, — i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, — у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" — одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, — наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь.
I раптом знов схотiлося — кричати,
На лампу вити, пазурями драти
Шпалери на стiнi — од явностi утрати,
Од того, що тебе уже даремно ждати,
Ти жiнка. В цiм твоя межа.
Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня.
Як прянощ з кiнчика ножа,
У кров утрушено залежнiсть, –
