Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне.
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитися. Бо що наше життя? Як блиск на небі, черешневий цвіт…нетривке й дочасне.
…а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іваново серце…
А може, нема нічого. Може ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безкінечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття. Нетерпляче стукала йому по голові…
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.
– Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…
Що є на світі – мудрощі, штудерація всяка, – то все від нього, від сотони. А бог лиш крав та давав людям.
Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…
Життя наше коротке – блисне та й згасне.
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
– Іва-а! – стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
– Іду, Марічко! – билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь крашим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне.
Сон налягає. Кладе м'якеньку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи…
А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки.
– Де ти волочишся все?! – сердивсь Іван.- Гляди, Єаздине!
Але Палагна тільки сміялась.
– Овва! То вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка.
