Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі – ти розумієш? – коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею…
…Життя коротке. Вічна лише історія наша.
…Мені здається, що навіть звичайнісінький історичний підручник мусить писати одна людина, писати з душею, а не викладати голі факти. Тоді така історія читатиметься з любов'ю.
-… Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.
– Це тому, що ми самі є мірою часу. Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом…
" Стань блукачем, бродягою стань, та тільки не рабом домашнього мотлоху"
То тільки здається кожному, що його чекає попереду багато-багатодив, незвіданих радостей та втіх, і ось, самі себе ошукуючи, готуючись до якихось сподіваних і несподіваних благ, до ілюзійних жар-птиць і казкових щедрот, ми часто виявляємося неготовими до сприйняття звичайних земних радощів, і вони проходять повз нас, глухих і сліпих, проходять непоміченими, зневаженими і непотрібними. Так і йдемо з цього світу, не натішившись уволю прохолодою дерева в спеку, не пам'ятаючи, коли востаннє бачив повен місяць на небі, не знаючи, скільки карих зерняток у яблуці, не встигнувши зрадіти навіть тому, що ти з'явився на світ…
Він давно помітив, що є такі люди, і їх немало, котрі ніби живуть чесно, по правді, не чинять ніякого зла, але й симпатії викликають на ніготь, бо правда і чесність теж бувають егоїстичними, не позірними і не вдаваними, а саме егоїстичними, коли людина робить добро задля когось і водночас задля себе самої, зробить його і милується, тішиться: ось який я хороший, не те що інші. А він же, цей поклик робити добро, мусить бути не обумовлений, не підказаний, він мусить бути в самій природі людини, щоб, творячи добро, вона й не помічала цього, не зіставляла його ні з чим, не мислила нічого іншого, бо іншого ж і бути не може.
Спогад – це помах весла назад для того, щоб човен твій плив уперед…
Нас завжди підводила надмірна довіра. Звиклі дотримувати свого слова, виховані на лицарській честі, ми беззастережно вірили навіть своїм ворогам, а потім це нам вилазило боком.
казав, що ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а в того, що в нас у душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри.
Ми самі є мірою часу. Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має
Так влаштована людина, що вона більше радіє передчуттям приємних хвилин, аніж тими хвилинами втіхи. Кожен постійно чекає справджень якихось своїй надій, через те нетерпляче підганяє час, тоді як саме оте чекання і становить майже усе наше життя. Не треба квапити час, мусимо вслухатися в кожну мить свого існування, адже наше життя таке коротке.
… в минуле своє ми часто повертаємося і увіходимо, як у храм, щоб причаститися любов'ю і стати кращими.
Ти, синку, ще багато поживеш на світі й побачиш, що людина легко зізнається у своїх гріхах: зізнається, що вона любить золото, гроші, багатство, що вона бреше, не проти поледачкувати, втекти від роботи, – в усьому зізнається, кається чи не кається, але зізнається підла душа; вбивця і той не витримує, приходить тоді, коли його сліду ще не знайшли, і каже: в'яжіть мене, це я убив. Було і таке бува, синку. Але ніколи не було такого, щоб хтось став перед людьми і сказав: судіть мене, я – заздрісник. Бо вони, ці заздрісники, знають, що це найбільше зло, якого немає навіть серед звірів, найстрашніша вада, не гідна жодного живого створіння.
…це вперше вона так одверто сказала про його неміч і враз пошкодувала за тим, ладна була вхопити слова назад, та вони вже поволі входили у Степана, все глибше і глибше – поволі і через те так болісно.
