Деяким людям та людським спільнотам варто повчитися у вовків: їхня відданість співтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, він піклується про молодших родичів і має сильніші, ніж у людей, заборони на вбивство собі подібних.
Ніщо не здатне так заворожувати людину, як повільне урочисте згасання обрію. Неспішне споглядання вечірнього сонця у шлейфі досконалого поєднання фарб з висоти понад п'ятсот метрів над рівнем моря – розкіш, доступна не кожному.
Митець мусить бути навязливим . Інакше стане відомим лише після смерті. За умов жорсткої конкуренції недостатньо бути талановитим. Грошей та успіху на усіх не вистачає.
Осінь піднімається від землі до неба
Усе залежить від того, як ставитися до того, що втрачаєш, і чи бачиш нові можливості попереду. Як самому собі перекрити всі шляхи, тоді справді вибору немає.
Народжений у клітці волі не потребує…
Не знав, що це така велика радість — щиро й без жодних умов вибачити людині й попросити подумки вибачення навзаєм.
Кожен із нас — подорожній, у кожного — свій шлях до себе.
Найбільше задоволення людина отримує від найпростіших речей.
Люди живуть за іншими правилами, а нещадні закони, які самі ж встановили, несправедливо називають вовчими.
Людина завжди потребує менше, ніж вона має. Завжди.
…голод — це не те, що ми відчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе або просто настав час сніданку чи обіду. Справжній голод відсуває вбік усі інші відчуття та думки, тримає на собі увагу, аж поки його не вгамуєш. А та легкість у шлунку, яку ми плутаємо з голодом, — найкращий стан для функціонування організму.
Гроші від головних негараздів не захистять: імунна система вся в дірах, нерви розсипаються на порох, у душі — неспокій, у сім'ях — корпоративна етика замість живих почуттів. Багатьох тримають разом не почуття, а спільний бізнес, спільні інтереси.
— А хто найбагатший?..
— Той, хто не має нескінченних бажань…
— А хто найбідніший?..
— Захланний.
Упіймав хвилю — тримайся на гребені, давай те, у чому є нині потреба. Бо завтра виникне потреба в іншому.
Справжня самотність, виявляється, мала голос – і це було звіряче виття.
У місті я жити не хочу. Там майже усі встратили здорові людські інстинкти та потреби – які не візьми: батьківства, відчуття дому, сімейної єдності…Ніхто ні з ким по-справжньому не спілкується, бо часу на це на мають.
Провінційна гусяча звичка – ходити у сутінках посеред дороги. У непохитній впевненості, що водії тебе побачать здалеку.
Зупинитися і вийти з машини – така проста, усім доступна насолода. Спостерегти зміни у деревах та траві, відчути різницю між денним та вечірнім повітрям. Запам'ятати гру кольорів та відтінків на жовтневих пагорбах. Куди я постійно жену?
