"Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного віку"
Я любила шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника.
-маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.
"Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність"
"Значить, і даль треба шукати на якихось інших шляхах?"-подумала я.
У діккенса, здається, в "записках піквікського клубу" герой скрикнув:-їхать-так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У діккенса, здається, з тих же "записок піквікського клубу", є й такий радісний вираз:-а от і я!-як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
"_Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
_ Не знаю.
_ А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник."
"Фур*є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор – це логіка її любови."
"Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались…"
"І знов у вечорових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики. Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша"
"Люди завше хочуть жити – і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча"
"І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і не був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив"
"А пар по насипу стелеться – ви знаєте чому?.. Коли потяг мчить до семафору – ви знаєте чому?"
"Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини – і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями – і тільки. За заводським парканом тиша – ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь"
"Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю"
"Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов*яни навпаки – така вдача в тих і других"
"Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней."
…справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків.Це була дійсність безвихідні,неминуча, як сама смерть.
…бо життя-безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
