-Ніхто нікого не любить за те, що хтось там особливий.
-А за що?
-Просто так.
– Як це – любити когось завжди? – спитала Соня.
– Це чудово!
…це неправда, люди не не люблять гомосексуалістів, люди в їхньому місті, як і люди в цілому світі, можливо, просто взагалі нікого не люблять…
-Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етері за сніданком. -Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це різні речі. Це все одно би не вийшло.
Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль.
Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого.
Коли він мене торкався – в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки.
Але найгірше навіть не це. Більшість людей має стільки власних неприємностей, або, може, приємностей, що їм просто абсолютно по барабану гомосексуалісти. Тобто ви. Так само як і не гомосексуалісти, тобто я, наприклад. Їм просто в принципі все по барабану.
Усе було так добре, як тільки може бути, коли хтось, кому віриш, бере тебе за руку й веде, впевнено, знаючи куди.
"Він самотній, – здогадалася Соня, – такий чудовий і такий самотній. Як добре, що ми зустрілися. Треба швидко його поцілувати".
Тільки в історії з Луї Соня зрозуміла врешті, чого було слід насправді боятися: отієї порожнечі, котра настає потім, по всьому. Неможливості почувати себе… хоч якось почувати себе, неможливості себе відчувати.
Хотілося швидше до Кая, його відсутність впливала на Соню майже фізично – вона підсіла на нього, як підсідають на різні речовини чи маленькі шоколадки з марципаном усередині.
Люди бояться і не люблять того, чого не розуміють, – і ще не люблять бачити втілення своїх мрій, особливо нездійсненних.
Усього, що в нас є, без жодних чудес, уже достатньо для щастя. Все, що з нами стається, – добре. Просто треба менше заморочуватися.
Серце розривалось в Соні від того, що це не про неї зараз хтось так говорить, і тоді їй вперше подумалося, що слово "самотність" – не лише слово, а це коли ні для кого не є головним будь-якою ціною залишитися з тобою разом. Виявляється, ніколи в житті до того Соня не була самотня.
…сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено.
Жити їй загалом подобалося, от тільки постійно нестерпно бракувало чогось, як безнадійно й тупо забутих на столі квитка й паспорта, коли ти вже стоїш перед конторкою чекіну в аеропорту. Ніби щось мало статися і все не ставалося.
-Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? -Яка любов насправді, Соня чомусь забула, і без того нестерпно було порпатися в деталях.
-Ні, це така херня, – казала Етері.
По-моєму, тобі просто потрібен будь-хто, щоби про нього красиво думати.
