Показувати по: 20

Цитати з книги «Риб’ячі діти» Євгена Положія

Він гнав ці думки куди подалі, але совість інколи прокидалася і гризла, а відступати нікуда – він по вуха загруз у всіляких оборудках, тож тепер мусив якомога краще маскувати їх, тому взявся за соціаліні мережі, телебачення. де не злазив з моніторів і нестримно прославляв себе і свою діяльність. Не справжню, звичайно ж, а удавану, віртуальну. Багато хто навіть вірив.

Державні службовці, навчені лише єдиному – знищувати все, що не піддається контролю і вимагає додаткових дій, з радістю замість пролетаріату виконують функції могильників сучасної буржуазії.

Це війна. Війна, розумієте? А на війні людина перестає бути людиною, вона переходить в іншу якість, перескакує на якусь іншу гілку свого розвитку, паралельну; і наш солдат у цьому плані нічим від німця не відрізнявся, навіть інколи жорстокіше себе поводили, бо помста горіла в серцях, а інколи – і просто звичайна звірячість, не потрібно цього приховувати, бо це війна, і людина, за великим рахунком, перед обличчям смерті за себе перестає відповідати як за розумну істоту, як за людину, розумієте? Ось про це потрібно дітям розповідати, щоб із них люди виросли – про жорстокість і невблаганність війни, про кров, насилля, смерть, а не про подвиги, після яких дітям у людей стріляти хочеться, і грань поміж життям і смертю стирається…

Потреба передавати досвід – психологічний інстинкт виживання людства.

Він і досі був не до кінця впевнений, сиділо те кляте пяте цуценя на ліжку чи то являлася мара – його страх, його непреможний страх за зраду. Але кому?! Він завжди казав, що ніколи нічого не обіцяв, а значить, нікому нічого невинен, однак в глибині душі розумів – він таки щось зрадив, якусь незбагненну ідею, якусь фікс, ілюзію, чиюсь мрію, але не свою ж, правда?

Депафосизація і депихатість національної свідомості.

Жінка обовязково забере все, що тобі так щедро давала, – натхнення, кохання, дружбу, відчуття неймовірної свободи, – забере все, змусить розплатитися часом і зробить залежним. Тому для чоловіка, який хоче залишитись вільним, важливо вчасно піти. Це і є справжнє кохання і справжня зрада.

Художник навіть деагностував цю хворобу, назва її – особисті стосунки. Точніше, погані, нікуди не годящі особисті стосунки між людьми. В тому числі, в родинах, точніше, в першу чергу – в родинах. Ми перестали бути здібними і здатними до гарних стосунків: чесних, беззаздрісних, простих. Вся наша енергія, розмови, всі дії направлені на міжособисту боротьбу, яка, наче пекельне полумя, пожирає людей, їхні добрі наміри, таланти, бажання.

Художник раптом відкрив для себе цей секрет – чому ніколи його країна не стане такою, як йому мріялося – простою і чесною.

Але йшли роки, країна не ставала ані більш справедливою, ані біль вільною, ані більш солідарною. Торжествували фарисейство і обман, багаті багатішали, бідні біднішали, але насправді – це лише наслідки колективної (під) свідомості й поведінки (апатії) співгромадян, так він тепер вважав.

Раптом очі широко відкрилися, і стало зрозуміло, чому країна нічого не може створити, не може організуватись, налагодити хоча б якесь більш – менш достойне життя. Винні не політики, не олігархи, не москалі, не комуністи, не націоналісти, не президенти, – осягнув він, – не селяни, не шахтарі, не домогосподарки, не студенти; навіть хтось один окремо – не винен, бо всі ми – невідємні частини єдиного організму, який тяжко хворий. А організм не може бути винним, організм має лікуватися комплексно.

Вражаючі обеліски, надгробні плити – зараз ці символи нікому не потрібних інтернаціональних перемог і поразок свідчать лише про дешевизну життя і безглуздість смертей та приймають на себе непідвладні часу згустки смутку рідних і друзів; сюди на свята діти приносять квіти, приходять делегації ветеранів, а керівники міста тут проголошують палкі слова про патріотизм та самовідданість. Навіть тепер ці солдати і офіцери не перестали і мертвими бути заручниками диявольських, але вже оновлених і куди більш підступних ідеологій, начебто недостатньо того, що вони впали жертвами попередніх.