Ми всі (всі, без винятку!) колись будемо лежати в одній класичній позі під двома – класичними(!) – метрами землі.
"Я хочу, щоб люди змінювалися всередині!"І.Роздобудько.
«Чим коротша книга, тим менше в ній брехні!».
(Стівен Кінг)
«Якщо ви знайдете те, до чого маєте більший хист, ви будете ЦЕ робити, поки не піде кров з пальців або очі з орбіт не вистрибнуть. Навіть якщо вас ніхто не почує!…»
(Стівен Кінг)
Усе талановите любить усе талановите. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями «успіх», «мода», «популярність», і при цьому презирливо кривить губи, і – гоп! – швиденько (щойно відійдеш) – перевертає привітну маску іншим боком: тим, де темними прорізами в картонці зяє порожнеча.
Ніцше – Мефістофель за плечима людства. Він звертається до гіршої частини душі людини – і вона відгукується. Тому що навіть у найчистішій душі закладена певна частина гріховності. І ця частина більш рухома, більш активна, більш здатна штовхати до вчинків.
Як відрізнити поганий твір від справжнього.
«Справжній» має «ефект нігтя»! Тобто, читаючи, ти обов`язково мусиш щось «відкреслити», помітити, запам`ятати. Якщо в книзі є бодай два-три речення, з котрими хочеться жити далі, – то вже є доброю книгою. Поганий твір – мов жмуток сіна: пожуєш і виплюнеш.
Є тисячі причин, через які люди починають писати.
Від химерного бажання заробити до не менш химерного прагнення слави. Не знаю, чи є серед цих причин найважливіша – щоби не померти…
Цю причину сформулював для мене (дуже давно) Борис Пастернак, сказавши, що «рядки з кров`ю вбивають»: «Нахлынут горлом – и убьют….»
Жінка, яку не люблять , – мертва жінка…. (Габрієль Шанель)
Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час.
Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити.
Запитайте будь-кого з авторів, який момент він найбільше любить у своїй роботі. І багато хто відповість: коли закінчую роман (повість, оповідання, вірш, сценарій…). А який не любите? Коли треба йти на переговори і підписувати договір на передачу авторських прав.
Моя подруга Леся Воронина на моє скавуління про якісь негаразди часом каже: "Роздобудя, ніхто не обіцяв, що буде легко!" – і тоді мені справді стає легко. Адже, якщо замислитися, жодна людина в цьому світі не має ніякої індульгенції, котра б відкрила їй прямий і безхмарний шлях до раю. І тому варто бути готовим до всього. Абсолютно до всього.
Явище доволі типове: щойно ти припиняєш борсатися, метушитися, битися головою об стіну, одне слово – здіймати хвилю, як течія виносить тебе на берег. Це просто закон природи.
Насправді "нуль" – важлива точка відліку, котра символізує абсолют, "чистий аркуш", ідеальний стан рівноваги, звідки починається відлік у будь-який бік. Хто не був на "нулі", той ніколи не пізнає радість руху.
Так от, я завжди думала – на досить побутовому рівні, досить приземлено, але це здавалося мені важливим: чому одна вільна істота, народжена окремо від іншої, вихована в інших умовах і звичках, після того, як стає до щасливого шлюбу з іншою такою ж самою вільною істотою (вихованою окремо і т. п.), згодом набуває права робити зауваження, перевиховувати, щось вимагати. Одне слово, підрихтовувати, підтісувати, «полірувати» напилком, мов тато Карло – Буратіно?
Як на мене: одружився з Буратіно – люби його (її) таким, який він (вона) є. Або – розвертайся і йди геть, щойно від його дерев’яних зазубрин запахне твоєю кров’ю.
Або – або.
Третій вихід – безнадійний і гіркий, якщо врахувати, що… життя одне.
Одне й надто коротке.
Власне, його, цього виходу, і немає.
Є просто третій варіант.
І ось у цьому «варіанті», як мені часом здається, і живе величезна кількість населення планети Земля, навіть не замислюючись над тим, що життя – одне, коротке, неповторне. І – лише ТВОЄ.
…Як давно я думала: ми неправильно живемо! Спостерігала за людьми, слухала їхні розмови і думала: щось тут не так.
Має бути краще.
Набагато краще.
Адже не може бути, щоби люди сходились, лише заради того, щоби разом їсти, спати, купувати речі, їздити у відпустки. Згодом – сваритися, набридати, перевиховувати одне одного, виставляти вимоги, складати ультиматуми, зрештою – зраджувати, брехати. Зрештою – терпіти. Старітись у спільному маразмі. Або – в глибокій самотності з відчуттям змарнованих чи нереалізованих почуттів…
Я думаю, що любов, або краще сказати – любов як Божий дар чи промисел – ніколи не дається "за просто так".
"За просто так" звалюється на двох людей, що випадково опиняються поруч, як морські камінці, викинуті хвилями на берег моря – лише закоханість, симпатія, зрештою – статевий потяг, навіть почуття власної вигоди, страх самотності, навіть звичайне бажання просто жити, як усі нормальні люди, просто в парі.
Буває, буває таке: ти потрапляєш у тупу безвихідь, лякаєшся, блукаєш і застрягаєш у ній, як комаха в патоці. Поруч стоять друзі й спостерігають за тобою, співчувають і жаліють, доки в них вистачає терпіння. А потім ідуть у своїх справах. І ти лишаєшся сам – на всій землі, балансуючи на ось такій слизькій засніженій трубі. І відчайдушно починаєш себе жаліти. Доки хтось не скаже: "Підводься!" – просто й суворо.
