Минуть хвороби, минуть переслідування, минуть муки, минуть біди, минуть смутки, минуть сльози, минуть образи, минуть рани, минуть глумління, мине голод, мине спрага, мине нагота, мине убозтво, мине каліцтво, мине сліпота, мине німота, мине кривоногота, минуть труди, невчаси, неспокої, мине усяке лихо.
— Хочете веселий анекдот? — спитав Білоножко.
— Ні, не хочу. Навіщо?
— Щоб підняти вам настрій.
— Навіщо? — повторив Іван. — Ти розвієш цю мою журбу, а потім замість неї прийде інша. І, може, ще тяжча.
…це таки дурниця, бо якщо чоловікові й жінці хочеться відпочити одне від одного, то їхня карта бита. Разом губили — разом і мусять шукати…
Звичайне обличчя, трохи прим’яте, трохи колюче, тому що неголене, трохи розгублене і сумне. За що тебе, власне, любити? Усе закономірно. Дякуй долі, що тебе й так десять років любили, і не тільки Софія. Дякуй долі, що ти й досі живеш на світі, он скільки геніїв пішло з життя молодшими за тебе, а ти ж не геній, скажи спасибі, що взагалі народився.
Микола більше не заходив. Ні до відомого поета, ні взагалі нікуди вже не носив своїх віршів, змирився, й писалося дедалі менше і тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-біснуватий настрій, як тепер, коли він щойно вийшов з лікарні і йому, всіма забутому, уявлялося: стоїть він серед стотисячного стадіону і читає свої тихі вірші про рідне Полісся, про мавок та про тисячолітнього дідка, що живе у корінні старезних дерев, оберігаючи їх від напасті. І тоді в Миколиній душі прокидалися солодкий жаль і всепрощення, і хотілося всіх обійняти.
Немає пророка на своїй землі. Ми сьорбаєм каву і говоримо про Фелліні, Габена, Бергмана, а тим часом Армстронг, космонавт, котрий першим ступив на Місяць, на зустрічі з радянськими митцями у Нью-Йорку підходить до Івана Миколайчука і благоговійно тисне руку: Оh, «Тhе rеd hоrsеs»!
