Втрачати голову розумніше в перевірених місцях.
Адже все залежить від нас. Перш за все – наше бажання бодай щось пам’ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.
Тому що кожна дорога – це наші радість і втома,
тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,
тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,
знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча жоден із нас не вірить в її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.Я мою голос – і саме тому вмію порозумітись,
і ця дорога насправді може бути легкою,
бо над нею завжди висить теплий місяць,
і його завжди можна торкнутись рукою.І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,
протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,
між голосом і мовчанням, між небесами й землею,
між темрявою і світлом, між забуттям і любов*ю.
Пам*ять здатна примиряти в нашій уяві речі, на перший погляд несумісні й протилежні за своїм логічним наповненням. Іноді я думаю: з яких печальних епізодів складається наша свідомість, з яких невтішних випадків! Мабуть, саме всеохопність пам*яті й невідворотність спогадів і змусили людство вигадати спорт, мистецтво та анестезію.
Можна отримувати радість від усього, навіть від спілкування з мудаками.
…життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви і холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди.
Від цієї музики хотілося померти. Цим я й зайнявся.
Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно і доречно. Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати?
Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі, позбутись якої нам так шкода. Вона вижирає нас ізсередини, наче вірус, вона не дає нам приймати правильні рішення, триматись за близьких нам людей, вона робить нас приреченими, хоча насправді ми такими не є.
Більшість життєвих негараздів та душевних сумнівів походять від нашого небажання щоденно поділяти наші вчинки на добрі й погані. Ми маємо нашу любов, проте не завжди нею користуємось. Ми маємо страх і покладаємось на нього більше, аніж потрібно. Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший – до пекла. Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються.
Двадцять років – той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав*язано на тобі, від тебе вимагається лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все інше обов*язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш.
Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший – до пекла. Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються.
Потрібно повертатись, оскільки немає щастя в дорозі, немає порозуміння поміж чужинцями. Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно й доречно. Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати?
Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що в світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив.
«Усе вірно, – писав із цього приводу Боб, – рівень наших життєвих потреб має визначатись рівнем наших можливостей. Саме тому я все життя мріяв стати королевою карнавалу де-небудь у Бразилії».
Літо буде довгим, сонце буде пекучим, мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все засливо, до кінця не доживе ніхто
Чим краще книги ти читав, тим гірше спиш.
Найважче було канатохідцям:
як їм тримати рівновагу
з цими серцями, що тягнуть убік?
Смерть є, – не погодився з ним Лука. – І ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас. Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ні справді, смішно не приймати місячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати як даність і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу, – це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає. Знаходити її –радість, втрачати її – прикрість і нещастя.
