"Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля – холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі – і стигне, холоне кров у моєму серці!"
Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засинали.
– Хай мене грім поб'є і хай мене свята блискавка запалить! хай я вдавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чиюсь часть, окреме своєї!- клявся Попенко.
Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.
Бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, знай: оця рука, на скілько зможе, запоможе тобі.
Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.
Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом. А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню…
"Ой, мати, мати! ти ж учиш любити!"
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!- шепчуть гарячі уста Петрові.
З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова.
Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу; до його сили приложив і свої руки – і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?.
А в тюрмі – одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня…
