Та й світ надто щасливим не буває за своєю природою, от яка біда. Є білі смуги й смуги чорні. Є люди білих смуг, а є чорних, є просто смугасті […].
Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…
Мама її ніколи не била. Хіба словами. Докором – легким, спокійним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз'їдав душу.
Імена не вибирають, як і місце народження.
Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки – йти їй назустріч?
Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію.
Куди дівається кохання, коли воно зникає? Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?
Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.
– У нас усе вирішує тато.
– Але всім керує мама.
Той, хто вигадав електрику, не передбачив, якими бувають розряди од доторку двох рук.
– Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?
– Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…
"Отакі ми приземлені, – подумала Віталія. – Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір'я, увсе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках".
