Є безліч тупоголових чоловіків, які на сніданок панні пропонують ковбасу, яєшню, смажену бульбу або вчорашній олів'є з великою байдою хліба.
О жах! О кари Господні!
Чи ми взагалі кохалися? Логічно було б припустити, що так, бо коли двоє різностатевих осіб лягають у ліжко, то ж не для того, щоб обговорити останні рішення нашого парламенту.
Деколи хочеться сказати панні щось приємне. Закінчується це тим, що одного чудового ранку зазираєш на кухню і усвідомлюєш собі, що ти вже одружений. Можливо, це якраз і є той фатальний ранок.
Чесно кажучи, мене нервують саме ті, що після палких любощів натягують на себе майтки з таким виглядом, мовби їх і не скидали. Я ніколи не міг збагнути, що це має означати. Що вона вже свою місію виконала і брама на ніч зачинена? Що вона боїться, аби я не зґвалтував її серед ночі? А може, майтки для неї щось, як вінок невинності?
Улюблений Винничук
Як же добре, що можна зануритися у вир подій молодості автора и доторкнутися до буденних подій його життя. Сучасний Остап Вишня української літератури – Юрій Винничук.
Мені, як читачці далекій від Галичини и тим паче діалектів Західної України, довелося "гуглити" з десяток слів, щоб упевнитися чи я правильно розумію текст. Такі слова як "мешти", "вар'ят", "прутень" або "майтки" викликали сумніви.
Здається, я довго підсвідомо шукала цю книгу, втомившись від серьйозних романів і віршів, якими годують інші автори-співвітчизники.
Окремо треба відмітити легкість всієї книги. З кожної ситуації Юрко виходить найкращим для нього чином і ніщо не позбавляє його ентузіазму та жаги життя. Він або горить чимость, або тоне у своєму ж розумі.
Чого нізащо не треба робити перед палким коханням, то це пити пиво. Пиво і секс – речі взаємовиключні.
Не пийте самогону, щоб не довелося трахати віслючок, овец і кіз.
Сп'яніння у чоловіків викликає затримку оргазму, перетворюючи їх на тупий відбійний молоток, готовий працювати у три зміни. Натомість більшості жінок алкоголь у ліжку не шкодить.
– Ти понімаєш, баби, гєрли, оні вері-вері хітриє. Оні умєют прітворятся. Ю так не умєєш, ай так не умєю, а оні запросто. У ніх зіс в блуд. Когда она знает, што она бьютіфул, она іспользуєт етот свой йоб…ий бьютіфул, єдрі ево в корень, на сто процентав. Она тебя, бл…ь, просто загіпнотізіруєт своїм бьютіфулом. Но я тебе телк ван вещь. Ремембе на всю лайф: нам с ліца не воду піть, тряпочкой накрил і вперед. То єсть как ета будет… Щяс… Нам с тейбла не вотер піть, текстіл накрил і фореве! Понял? І вопше, проблєм не в етом, проблєм в том, что Родінє нужни герої, а пі…а рождаєт дураков. Вот где корєнь всево евіла.
Що ти там маєш? Що то за пляцки? Ти що — не міг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашнє олів'є?
Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші. А груші в тісті — записуйте! — ще смачніші за яблука.
Панна, яка роздягається сама, робить це з двох причин: а) має тебе в дупі і їй глибоко начхати, що ти про неї думаєш, б) не має тебе в дупі, а тому не бажає грати вар'ята.
коли ви її спитаєте, скільки вона мала мужчин, можете не сумніватися, що відповідь буде одна: «Ти у мене другий»
Записуйте, невігласи. Життя людині дається один раз, і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком.
Сонячне проміння поволі проникає крізь примружені повіки, і сиза поволока дрімоти сповзає з очей, щоб явити цей тихий розморений світ будинку.
Мало того, що не хоче ходити на роботу, як усі нормальні люди, то ще й пише якусь дурню, якої ніхто не хоче публікувати. Хіба можна з таким типом будувати майбутнє?
Я не побачу в пантеоні героїв ані Мазепи, ані Петлюри, ані Бандери. Україна – могутня держава, і кожен займається тим, до чого покликаний. Мазепа – меценатством, Петлюра – літературною критикою і перекладами, Бандера – агрономією. Інколи в пресі можна натрапити на згадки про лектора Кравчука, сільського поета Мороза, бухгалтера Ющенка, інженера-конструктора Кучму, публіциста Вітренко, модельєра Тимошенко, знатного шахтаря Януковича.
Та й ким іще міг почувати себе фон Захер, якщо не представником народу, який понад усе любить роз’ятрювати власні рани, копирсатися у своїх могилах, постійно підраховуючи жертви розмаїтих режимів, і отримувати насолоду від того, що кількість цих жертв з часом не тільки не маліє, а неодмінно росте, і їхньому Голокосту далеко до нашого Голодомору.
Рідко якому народу пофортунило з ворогами так, як нам. Наші вороги усім відомі. Наші вороги могутні. Ми пишаємося ними. Ми їх оспівуємо. Навіть у нашому гімні не обійшлося без згадки про воріженьків. Які, між іншим, проти усіх законів природи повиннізгинути самі, як роса на сонці. Ми можемо пальцем об палець не вдаряти, спостерігаючи за їхньою загибеллю.
Читати я люблю дужче, аніж писати. Якби було можливо, я б ніколи нічого не писав, а тільки читав, читав, читав… І так – тисячу літ або й дві…
