Томущо кожна дорога – це наша радість і втома,
тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,
тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,
знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча кожен із нас не вірить у її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.Я маю голос – і саме тому вмію порозумітись,
і ця дорога насправді може бути легкою,
бо над нею завжди висить теплий місяць,
і його завжди можна торкнутись рукою.
І я знаю, найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.
Оминатимуть ці повітряні коридори,
де настільки щільне минуле,
що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити —
це померти подалі від неї.
І в їхній чіпкій повільній розмові,
в їхніх жорстоких дитячих серцях
стільки злості й стільки любові,
ніби спокою у мерцях.Можливо, колись твердий, ніби гравій,
час, що між ними зараз трива,
і з їхніх ламаних біографій
буде складати нові слова.
…і хвилі Дунаю волочать їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.
