Я зрозумів, що про найсильніші свої почуття людина не може нічого сказати… Абсолютно!.. Бо нема слів, щоб їх описати… Всі слова применшують значення справжніх почуттів. Ти не опишеш великий біль, не опишеш неймовірний страх, так само ти не опишеш велике кохання, якщо воно справжнє… Таке можливо лише відчувати…
Ну що за дивний парадокс?
Коли втрачаю все – живу,
В ясну погоду я сумний,
Щасливий тільки в дощову.
Щасливий тільки на краю,
Коли вже падаю на дно,
Коли вже майже не живу –
Шукаю рятівне вікно.
Ну що за дивний парадокс?
Чому доходить до такого?
Чому життя я із міцного
Доводжу знову до хиткого?
Здається, роблять так усі,
Спускаються із гір в долини,
Шукають сили у собі
І знов прямують до вершини.
В одну світлу і зоряну ніч
На вокзалі хлопчик стояв,
З собою він мав лиш одну річ, –
Любов у душі, від якої сіяв.
Він дивився на потяги,
На величнеє небо
І сильно радів, –
Він щасливий за себе.
Не було ні минулого,
Ні майбутнього теж.
Був тільки хлопчик
І свідомість без меж.
В ритмі зі мною пульсує,
Раптом гальмує і хвилює тим.
Інколи місто за мною сумує,
Спокій дарує, бо тут є мій дім.
Я тобі даю,
даю надію
і знову дію.
[…] не потрібно старатися цікаво писати своє життя. його потрібно вміти цікаво читати. Бо люди здебільшого пишуть однакові історії. Всі народжуються, вчаться у школі, закінчують інститути, одружуються, народжують дітей… Всі життєві сюжети практично однакові. Нас різнить тільки те, як ми їх читатимемо.
Коли людині повідомляють про лихо, вона чує це, та не вірить. Так само і зі щастям.
[…] в ніякому віці люди не мають права витрачати час на образи. Це безглузда трата життя.
[…] вибір лише за нами – щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.
Бо як іще, окрім як ризикувати, пізнавати життя?
Хлопче, щоб "жити заново", треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.
Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш.
Чи відчували ви запах планети?
А чи бачили, як зірки мерехтять?
Чи як птахи скидають тенета
І з дому на чужину летять?
Картина надзвичайно красива
І може навчити всіх нас,
Що кожна мить некваплива,
Коли ми не усвідомлюєм час.
Коли пропускаємо дні,
Весь час виглядаючи завтра,
Тоді ми направду чудні,
Й птахами буть ми не варті.
Під кінець розкажу вам секрета,
Щоб прагнень до зміни додать,
Птахи скидають тенета
І з дому додому летять!
це безглуздо — гаяти час на мовчання до тих, кого любиш.
Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя.
[…] всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше – це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим.
Знаєш, це справа кожного – на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.
Люди – дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.
Ти просто не дивись назад, друзяко,
Бо там усе в крові й сльозах.
Там все в болоті й гадах всяких,
Позаду тільки шлях невдах.
Так, звісно, звідти ти сюди прибув,
І звідси злинеш кудись далі,
Усюди досвід ти здобув.
Це найпрекрасніші медалі.
Ти їх носи з собою скрізь
І йди із ними тільки прямо,
А на минуле не дивись,
Бо там нічого – тільки плями.
І наперед не заглядай,
Там теж усе брудне та сіре.
Для щастя тільки "зараз" май.
Воно є чисте, світле й щире.
Страх забуття. Страх – що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.
