Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно – стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягннi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.
"Мiж людьми, як мiж вовками".
Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi.
Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного.
Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає…
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
…життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже.
Так добре було б стати "нічим" – безгласним, непорушним спокоєм.
"Найближча людина готова продати".
Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає.
Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…
Затулю вуха, замкну свою душу і буду крисати: "Тут вхід не вільний!"
Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.
Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.
Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?
Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься.
