… язики бабські заіржавіли б, якби їх не чесали…
Спокій – друг хворої людини. Як і рух – друг здорової.
Про ласку і добре слово
не скупіться на ласку. Бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут-таки згадує: він ци вона мине обідили колись, ци думає: ич, як вирядилася, яка краля, як пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати та за одяг або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як дерево, що мало спалахнути, зігріти, – зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести. а те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. бо сили нима. Помаліла людина.
Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидіте, доки не зігрієтесь.
так пити хочеться, що й добрий кусок сала з"їла б.
Жінку щитають поріддям диявола й оспівують, підносять як богиню.
Ой, дорогеї гості, куди ж вас посадити, хіба горох перебирати.
Ілюзією життя його самого не заміниш.
Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.
Улянка тогдішня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була і на ялинку водночас – їх обох батько посадив у двадцєть пєтім році коло вулиці по краях городу – тяглися теї деревця до неба й мовби хотіли гілляччям світ довколишній пригорнути – кожна по-своєму. Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої
А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що наче б спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав "курва", боліти не переставало.
Знаходять те, що гублять. А що не гублять, то не знаходять.
Від минулого неможливо утекти. Минуле – це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками.
Як мало треба іноді жінкам взагалі, аби бути щасливими.
Можна перехитрити самого себе, але час – дзуськи.
Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити?
Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме,
несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка.
Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.
Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.
Сподівання треба виправдовувати відразу, бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита.
Магда вважає мене бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність…
