"Жизнь" не является чем-то абстрактным и неопределенным, это нечто очень реальное и конкретное, и, точно так же, ее задачи реальны и конкретны. Они составляют судьбу человека, которая различна и уникальна у каждого. Ни человека, ни его судьбу нельзя сравнивать с любым другим человеком и любой другой судьбой. Ни одна ситуация не повторяется, и каждая ситуация требует своего ответа. Иногда ситуация, в которой оказывается человек, требует от него изменить свою судьбу действием, поступком. В других случаях для него более благоприятно воспользоваться возможностью выждать – и это может быть лучшей реакцией. Иногда требуется просто принять судьбу как она есть и нести свой крест. Каждая ситуация уникальна, и всегда есть только один верный ответ на нее.
Широкомасштабное статистическое исследование долгожительства показало, что все долгожители придерживались спокойной и уверенной жизнеутверждающей позиции.
Быть человеком – значит выходить за пределы самого себя. Я бы сказал, что сущность человеческого существования заключена в его самотрансценденции. Быть человеком – значит всегда быть направленным на что-то или на кого-то, отдаваться делу, которому человек себя посвятил, человеку, которого он любит, или богу, которому он служит.
Ни один человек не может сказать, что он не терпел неудачи, что он не страдал и что он не умрет.
Если мы спросим себя о самом главном опыте, который дали нам концентрационные лагеря, эта жизнь в бездне, то из всего пережитого нами можно выделить такую квинтэссенцию: мы узнали человека, как может быть не знало его ни одно из предшествующих поколений. Что же такое человек? Это существо, постоянно принимающее решения, что оно такое. Это существо, которое изобрело газовые камеры, но это и существо, которое шло в эти газовые камеры с гордо поднятой головой и с молитвой на устах.
Если человек хочет прийти к самому себе, его путь лежит через мир
Якщо сотні тисяч людей сягають по книжку, у назві якої закладена обіцянка відповіді на питання про сенс життя, це питання має бути дуже болісним для них.
Коли мене забирали до концентраційного табору в Освенцимі, то знищили рукопис книжки, готовий до друку! Очевидно, моє глибоке прагнення написати цю книжку заново допомогло мені пережити табірне страхіття. Наприклад, захворівши на тиф, я записував на клаптиках паперу чимало нотаток, які мали допомогти мені відновити рукопис, коли настане день визволення. Я впевнений, що саме прагнення відтворити втрачений рукопис тримало мене при житті у тьмяному бараку баварського концентраційного табору.
Для кожного зі звільнених в’язнів надходить день, коли, пригадуючи своє життя в таборі, він уже не може зрозуміти, як все те витримав. Як тоді, у день звільнення, коли все видавалося прекрасним сном, нарешті надходить день, коли життя в таборі видається лише нічним жахіттям.
Вінець досвіду людини, що повернулася додому, — це дивовижне відчуття, що після всього вистражданого їй уже нема чого боятися, окрім свого Бога.
Пригадую два випадки нездійснених самогубств, дивовижно подібних між собою. Обоє чоловіків розповідали про свої наміри накласти на себе руки. Обоє наводили типовий аргумент — вони не мали чого очікувати від життя. У обох випадках потрібно було переконати їх, що життя ще очікує чогось від них; щось у майбутньому на них чекає. Справді, ми з’ясували, що в одного з них була обожнювана дитина, яка чекала на батька за кордоном. У випадку з іншим йшлося не про людину, а про предмет. Цей чоловік був науковцем і написав серію книжок, яку ще треба було закінчити. Його працю не міг завершити ніхто інший, так само як інша людина не могла замінити батька коханій дитині.
В’язень, який втратив віру в майбутнє — своє майбутнє, — приречений. Із втратою віри в майбутнє він також втрачає свою духовну стійкість; він дозволяє собі занепасти та стає об’єктом духовного й фізичного розкладу. Зазвичай це трапляється доволі несподівано, у формі кризи, симптомів, які відомі кожному досвідченому мешканцю табору. Усі ми боялися цього моменту — не в себе, що було безцільним, але в наших друзів. Здебільшого це починалося з того, що одного ранку в’язень відмовлявся вдягатися і вмиватися або виходити на площу для переклику. Жодні прохання, удари чи погрози не діяли на нього. Він лише лежав, майже нерухомо. Якщо ця криза виникала внаслідок хвороби, він відмовлявся йти до шпитального блоку або зробити хоча б щось, щоб допомогти собі. Він просто здався. Він залишався на місці, лежачи у власних випорожненнях, і його більше нічого не турбувало.
Как ни странно, удар, который даже не оставляет отметин, при некоторых обстоятельствах бывает больнее, чем тот, который оставляет следы.
Що інтенсивнішим ставало внутрішнє життя в’язня, то сильніше він реагував на красу мистецтва і природи — як ніколи раніше. Під їхнім впливом він забував про власне жахливе становище. Якщо б хтось побачив наші обличчя під час подорожі з Освенцима до баварського табору, коли ми споглядали гори Зальцбурґа з їхніми осяяними заходом сонця вершинами крізь маленькі заґратовані віконця вагона для в’язнів, він ніколи б не повірив, що це обличчя людей, які втратили будь-яку надію на життя і свободу. Незважаючи на це або завдяки цьому, ми захоплювалися красою природи, за якою так довго тужили.
Знаменитый американский психоаналитик, комментируя мое выступление, рассказал, что он только что вернулся из Москвы. Он обнаружил, что неврозы встречаются там реже, чем в Соединенных Штатах. Он добавил также, что это может объясняться тем, что в коммунистических странах, по его мнению, люди чаще сталкиваются с необходимостью выполнения определенного дела. "Это говорит в пользу вашей теории, – заключил он, – гласящей, что направленность на смысл и ориентация на дело являются важным фактом ром душевного здоровья".
Год спустя польские психиатры попросили меня сделать им доклад по логотерапии. В своем докладе я процитировал этого американского психоаналитика. "У вас меньше неврозов, чем у американцев, – сказал я им, – потому что перед вами стоит больше дел". Они довольно улыбнулись. "Но не забывайте, – добавил я, – что у американцев остается также свобода выбирать свои дела, свобода, в которой, как мне кажется иногда, вам отказано". Они перестали улыбаться.
жизнь человека "болтается между тревогой и скукой"
( Шопенгауэр)
чем сильнее человек стремится к наслаждению, тем сильнее оно от него ускользает
… людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи – обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.
Нельзя придать жизни смысл – нужно его найти.
Мы все против лицемерия в вопросах сексуальной жизни, однако мы должны выступить также против того лицемерия, которое творит "свобода" имея в виду деньги
