– Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
– Ну як що? – відповіла вона подумавши. – Завжди є речі, котрі нас тримають.
– Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
– Ні, – призналась вона, – немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
* Головне – мир в душі. І ноги в теплі.
…дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде…»
І я вірю. А ти?
майже усі волонтери — гарні люди. Така особливість.
що більше ми можемо, то більше від нас вимагається…
Любов нищить
усі наші уявлення про рівновагу.
Можемо забуватись і відступати вбік,
можемо відмовлятися від того, що говорили,
можемо цілувати ніч у чорні губи –
ми єдині, кого торкався нічний вогонь,
ми єдині, хто вірить,
ми єдині, хто ніколи
в цьому не зізнається.
Одним із простих рецептів щастя як у буддистів, так і в християн є допомога тим, кому зараз гірше, ніж тобі.
Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є – маєш шанс померти не останньою скотиною.
Томущо кожна дорога – це наша радість і втома,
тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,
тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,
знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча кожен із нас не вірить у її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.Я маю голос – і саме тому вмію порозумітись,
і ця дорога насправді може бути легкою,
бо над нею завжди висить теплий місяць,
і його завжди можна торкнутись рукою.
Чим кращі книги ти читав, тим гірше спиш.
І я знаю, найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.
Оминатимуть ці повітряні коридори,
де настільки щільне минуле,
що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику
Втрачати голову розумніше в перевірених місцях.
Адже все залежить від нас. Перш за все – наше бажання бодай щось пам’ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.
Тому що кожна дорога – це наші радість і втома,
тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,
тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,
знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча жоден із нас не вірить в її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.Я мою голос – і саме тому вмію порозумітись,
і ця дорога насправді може бути легкою,
бо над нею завжди висить теплий місяць,
і його завжди можна торкнутись рукою.І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,
протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,
між голосом і мовчанням, між небесами й землею,
між темрявою і світлом, між забуттям і любов*ю.
До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може.
держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити —
це померти подалі від неї.
* Можливо це й був той момент, коли потрібно було вирішувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
