Вони підривають себе в бункерах гранатами, щоб не здаватися в полон, перед розстрілом сміються тобі в обличчя, на допитах… вигукують "Ще не вмерла Україна!"; мало того, населення називає їх не інакше, як наші, пастухи на толоках виспівують бандерівських пісеньок… сам чув, навіть діти перед сном моляться за свою Україну і нашу погибель… У них є ідея, розумієте? Й ту ідею їм утверджуємо ми! Що жорстокіші стають наші акції, то впевненіше переходять вони з оборони до наступу… Що ми далі робитимемо з цим проклятим народом, який у боротьбі з нами перемінився з під'яремного бидла у воїнів, що маємо вчинити з населенням, яке дозріло до державницької ідеї? Хто її витруїть і як? Та ніхто й ніколи!
Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради…
"Їдеш?" – "Так, назавжди", – кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно-байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, – хай но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля.
Мирон мізкував над феноменом розмаїття і єдності всієї нації, бо скільки тих сіл в Україні, а кожне інакше й жодне на Бондарівку не схоже, проте всі складають один народ; і що більше вникав Мирон у сутність незчисленності міст і сіл, то більше вимучував себе усвідомленням, що та єдина у своїм розмаїтті безмежна многість кисне аморфним тілом у центрі Європи, і всі, кому тільки не лінь, його топчуть, усі доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним перевагу – то лише в здатності до терпіння й пристосуванства.
…Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками..
" … Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім "Русь" відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, та українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня ! … "
…перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине – оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку…
У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях – комашкою…
…де зброя – там і боротьба, а де боротьба – там можлива й перемога.
Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…
Граф Голіцин вчить: для того, щоб імперія міцно стояла на ногах, вона мусить постійно мати ворога — для зосередження влади в одних руках. Якщо нема — треба видумати.
– Де нема Бога, там диявол панує!
– А мені не треба такої України, яку я щойно побачив у Бондарівці!
– То ти й від хворої матері відмовишся? Та якщо б протягом всієї нашої історії так легко, як оце ти зараз, відмовлялися українці від України, то ми б давно вже її не мали, бо ж були в нас і Барабаші, і Носи, і Брюховецькі, та й яничарів усіх мастей мали-сьмо по-достатком… А Україна – то не тільки празники, а й горе, і упадок духа, і програші, і зради – все це є Україною, а іншої не маємо!..
Ми винесли з рабства м'якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів…
Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас. Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетеріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять у нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста – бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов'яни… Брехя, Московія – не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена.
А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, яка несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам…! так римський народ, заражений фальшивим месіанізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними… Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиліття покінчили з месіанізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані.
З нашого демократизму виросте колись найсильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців.
— Але для того ми спершу мусимо вбити в собі полковника Носа, який завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситої неволі. Полковник Ніс протягом всієї історії чигає на нас звідусіль. Ти збайдужів— це він вчинив. Злякався — він. Позаздрив, озлобився, доніс, охаяв — він! А далі убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землі і в душі своїй!
