… сильним духом суджено й багато перенести.
– Хто ж буде дома їсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити?
Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!..
Мабуть, ні одна дівчина на світі не вміла так любити, як вона! В її обіймах він неначе змінився. Своїми великими червоними устами пила з нього всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима. І під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, — м'як, ослабав і тратив усяку волю. Її сміх, голосний, короткий, уриваний сміх, виривав його з усякого надумування й поривав із собою, а слова її все підходили йому під його душевний лад.
Здавалося, ціле його єство зібралося лише в те одно почуття, в любов до неї, і стратило розуміння чого іншого. Купався і поринав у тім чутті. Відчував її в собі, мов життя, і ані через думку не переходило йому розлучатися з нею.
Оба гляділи в будуще життя, як у ніч.
Світ для всіх. Для багачів і убогих.
Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас.
Цілий угнетений народ, по котрого струнах грають предивно-свавільну мелодію? І тому що відчувають, палає для них сонце пишної волі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст…
"У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумію, іти шляхом, що я сам намітив, куди б він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами"(“Завжди вперед”, Фр. Шпільгаген)
"На милування нема силування", так само і на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно зв'язані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.
"Людина" Ольга Кобилянська Loritta "Ніхто із смертних не був цілком щасливим"(нім. — Фр. Шіллер)
Любов – це, безперечно, щось таке гарне, солодке, невловне, як запах.
Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити — зломити не могла.
Покладала всю свою гордість в те — зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І, — думала не раз, — чи ж се не ознака шляхетного походження?»
А що має бджола – як каже тато – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже бог дав, і так мусить бути!
Що чоловік без жіночих рук?
Глина.
Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога.
Кругом нас – якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша.
«Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так…»
Як тяжко було бути убогою! Чоловік ні для кого ніщо не значить.
