Хіба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якій є десь і міста мільйоннолюдні з університетами, з хмарочосами, з підземними палацами метро і спортивними аренами, де шаленіють зараз десятки тисяч болільників, і водночас є таке тихе узбережжя, де дрімає собі під козирком черепиці одна рибальська хатина, та первісне простори моря синіють, та чайка сидить, куняє коло води, біла, непорушна, мов з алебастру.
— Може тебе змінити, Віталику?
— Сиди, — відказує він,.— Я вгощаю.
Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собі бажання кинутись з висоти — безодня їх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати ніколи не пробуваного…
А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.
Слова — пестощі, ці ласкаві співи душі.
Оmnia vincit amor! * Любов перемагає все! (Лат.)
Проти любові закон? Не може бути такого закону. Який дурень видумав? Побачите, я свого доб'юся.
Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, — не буде йому добра!
Земля — не полігон. Земля — це нива, щоб сіяти…
Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось негаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття і допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!
…губи були так довірливо близько.
Сталося все, що мусило статись.
Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду!.. Спалахнула, мов полум’я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним,
над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?!Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою…
– Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…
Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!
Тисячами різних граней світиться кожне людське серце.
[…] – Дивись, і тут росет шпориш! Зовсім такий, як і в нас.
– Земля скрізь під нами одна.
– І сонце над нами однаково світить.
