Проня. Ой, мамо моя! Я так стривожена… так сталось несподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода… не знаюсь у цім ділі…
Голохвостий. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да еслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо!
Проня. Ваша папіроска шкварчить.
Голохвостий. Ето в грудє моєй-с!
Проня. Чого?
Г о л о х в о с т и й. Од любви!
П р о н я. Ах, што ви!
Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються-кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси!
Для такого таланта рамки малы; он рвется из них, а они давят… Мелко, мелко для вас! Поймите зто! Пора на широкое, могучее море!
Голохвостий. …я всю правду скажу: ми любимось з вашою дочкою, тільки я чесне маю на думці: я її хочу сватати…
С е к л и т а. Дури кого іншого, а не мене: знаємо ми вас, паничів!
Голохвостий. Та я не панич, а простий міщанин, — то тільки зверху на мені образованность!
А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний чоловєк!
:-Р
Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують…
Та ще й те: сім'я – це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Та чуднi ви якi! Хто з нас по контракту приходить? Всяк – по афiшi. К о т е н к о. Афiша бреше: водевiль завжди по драмi. Ж а л i в н и ц ь к и й. По руських трупах, а в нас – зроду.
К о т е н к о. Тридцять раз вам казав: при драмi водевiль на кiнцi.
К в я т к о в с ь к а. Казала баба, як лiзла на граба, а грабок реп – i баба геп!
К о т е н к о (гладить по голiвцi). Люблю, як душу, а трясу, як грушу.
Минуле зосталось за нами: воно нас не дожене, та й ми до його не вернемось…
Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?
Б е з р о д н и й. Не мене, а мою віру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щирості у людини, – те мене рве!
Ех! Що мир, що громада? Їй нових божків подавай, а старих – під лаву! Та ще надто коли новий божок у спідниці!
