"- I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова своїх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса?"
Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.
Це була дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
Що не кажіть, а він живий, той вітер.
Ідеш день – чия земля ? Калитчина !.. Ідеш два – чия земля ? Калитчина !.. Ідеш три – чия земля ? Калитчина !.. Диханіє спирає…
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер.
А може, нема нічого. Може ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безкінечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття. Нетерпляче стукала йому по голові…
– Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…
…тісна та невисока освіта наших суддів, прокураторів та адвокатів, оте нещасне Вrotstudium, що не дає такому функціонерові нічогісінько, крім знання параграфів, не торкаючи ані психології, ані суспільних відносин, ані історії, ані етики, присипляючи ще в університеті його душу і серце і випускаючи його в світ машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини.
Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдовольняти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твого народу не мають чим вдовольнити найконечніших потреб життя? А коли у тебе нема сили волі настільки, щоб зректися всіх своїх приємностей і розкошей, зробитися аскетом і слугою тих бідних нещасних, коли ти на кождім кроці робиш концесії свойому дорогому "я", то бодай не бреши і не декламуй про якісь віковічні права того "я"!
Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне.
Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…
Життя наше коротке – блисне та й згасне.
Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитися. Бо що наше життя? Як блиск на небі, черешневий цвіт…нетривке й дочасне.
…а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іваново серце…
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
– Іва-а! – стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
– Іду, Марічко! – билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.
