Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?
Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин!
— Державна безпека виявляє ворогів радянської влади…
— Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо — ненависників Гітлера. Комуністи — тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі — останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися.
…чому всюди, де нема комуністів, називатись громадянином і мати громадянські права – це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав.
І не москаль він. Полонений, українець зі Сходу. Раніше тут ті місця Великою Україною називали. Думаю, свій він, Яворе. Не такий як ми, але свій.
До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. …
Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська!
Книга – знання, а від знань людина тільки добрішає…
Справді, є думки, котрі варто міняти з огляду на те, що світ довкола теж змінюється. Проте мусять же бути і сталі речі та явища. Чорне лишається чорним, біле – білим, смердюче смердітиме, навіть якщо вилити на нього великий флакон дорогого одеколону. Таке воно – життя.
Тут ніхто нікого не знає – але можна підійти до першого ліпшого та поговорити, мов з другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців
Бо розбита віра набагато страшніша, ніж розбита голова.
Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін.
І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу. Він прагнув результату.
Найкраще – коли ранок зажевріє, пора року значення не має, хоча на волю особливо чомусь тягне навесні. Та Бог із нею, з весною: коли б не настав час свободи, всякий хоче вийти на битий шлях за табірні ворота і піти на схід сонця – чим далі, тим впевненіше карбуючи крок. Не важливо, доведеться йти промерзлою землею чи місити багнюку пізньої воркутинської весни – адже з кожним новим кроком бараки, колючка та вартові з автоматами залишатимуться позаду…
… коли хочеш перемогти ворога, поважай його.
…ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам – і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система.
Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості…
Досягнувши вершин завдяки батьковим статкам, подібні до Агнешки Радомської діти не знають, чого треба прагнути в житті й до чого себе пристосувати.
– … Тож ви, здається, казали мені, пане Кошовий, ми є тим, що ми читаємо. Так чи ні?
Не маючи досвіду читання, будь-чого, хоч товстих романів, хоч тоненьких журналів, скласти про себе враження як про гарного освіченого співрозмовника буде ох як не просто.
Одначе висновків для себе люди не зробили. Вони переконані, що шльондри, яких я покарав, були випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Ніхто не замислювався про причини. Усіх хвилювала тільки власна безпека й думка: "Хто далі?" Невже людство таке дурне?
