Роман Іваничук

Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен.. Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра мам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро —ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

Вони підривають себе в бункерах гранатами, щоб не здаватися в полон, перед розстрілом сміються тобі в обличчя, на допитах… вигукують "Ще не вмерла Україна!"; мало того, населення називає їх не інакше, як наші, пастухи на толоках виспівують бандерівських пісеньок… сам чув, навіть діти перед сном моляться за свою Україну і нашу погибель… У них є ідея, розумієте? Й ту ідею їм утверджуємо ми! Що жорстокіші стають наші акції, то впевненіше переходять вони з оборони до наступу… Що ми далі робитимемо з цим проклятим народом, який у боротьбі з нами перемінився з під'яремного бидла у воїнів, що маємо вчинити з населенням, яке дозріло до державницької ідеї? Хто її витруїть і як? Та ніхто й ніколи!

Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради…

"Їдеш?" – "Так, назавжди", – кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно-байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, – хай но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля.