«Вогненні стовпи» Роман Іваничук

Вони підривають себе в бункерах гранатами, щоб не здаватися в полон, перед розстрілом сміються тобі в обличчя, на допитах… вигукують "Ще не вмерла Україна!"; мало того, населення називає їх не інакше, як наші, пастухи на толоках виспівують бандерівських пісеньок… сам чув, навіть діти перед сном моляться за свою Україну і нашу погибель… У них є ідея, розумієте? Й ту ідею їм утверджуємо ми! Що жорстокіші стають наші акції, то впевненіше переходять вони з оборони до наступу… Що ми далі робитимемо з цим проклятим народом, який у боротьбі з нами перемінився з під'яремного бидла у воїнів, що маємо вчинити з населенням, яке дозріло до державницької ідеї? Хто її витруїть і як? Та ніхто й ніколи!

Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради…

"Їдеш?" – "Так, назавжди", – кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно-байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, – хай но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля.

Мирон мізкував над феноменом розмаїття і єдності всієї нації, бо скільки тих сіл в Україні, а кожне інакше й жодне на Бондарівку не схоже, проте всі складають один народ; і що більше вникав Мирон у сутність незчисленності міст і сіл, то більше вимучував себе усвідомленням, що та єдина у своїм розмаїтті безмежна многість кисне аморфним тілом у центрі Європи, і всі, кому тільки не лінь, його топчуть, усі доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним перевагу – то лише в здатності до терпіння й пристосуванства.