Вірш «Сонети до Орфея» Райнер Марія Рільке

Частина перша
I

Ось дерево звелось. О виростання!
О спів Орфея! Співу повен слух
І змовкло все, та плине крізь мовчання
новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,
покинувши кубельця чи барліг;
вони, либонь, зробилися тихіші
не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам
змаліли в їх серцях. Їм за пристанок
недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа
і де при вході аж хитався ґанок, —
там ти воздвиг їх прислухання храм.

II

В мені немов жило дівчатко гоже
і вибігло, зачувши ліри спів,
сяйнувши крізь вуаль весільних днів,
у вухах в мене примостило ложе

й заснуло там. Все стало сном її, —
все, що мене вражало, наче диво.
побачені дерева, луки, ниви,
всі ці далекі і близькі краї.

Вона снить світом. Як, співучий боже,
ти, всупереч самій, її створив?
Поглянь: вона звелася, хоч вві сні.

Де смерть її? Чи знайдеш ти мотив,
докіль не вб’ють її твої пісні?
Де зникло з мене?.. те дівчатко гоже…

III

Бог це зумів, та чи пройти людині
крізь вузькість ліри так, як бог-співець?
Двоїться мисль. На схрещенні сердець
не зводять Аполлонові святині.

Той спів, якого вчиш, не пожадання,
не клич сягти досяжних ще вершин.
Спів — здобич бога. Спів — це існування.
А як же нам, коли оберне він

І землю, й зорі вбік на нашу путь?
Не буде, хлопче, добре задля тебе,
як спів тобі розірве рот, — забудь,

що ти співав. Час одзвуки всі витер.
По-іншому співать насправді треба.
Не подих в пустку. Віддих в бога. Вітер.

VII

Славити! Слави обранець спливе
вгору із надр, як руда — з брил мовчання.
Серце його — о давильні стискання —
людям вино витискає живе.

Звуку пісень його порох не вкриє,
якщо на божий співатиме лад.
Скрізь — виноградник і скрізь — виноград,
що на осонні південному зріє.

Ні королі, перетлілі в труні,
слави його не принизять, ані
тіні богів не дадуть на образу.

Він є одним з вічносущих гінців,
котрий приходить до Брами Мерців,
овочів славних тримаючи вазу.

XVII

Старче, отам, в глибині
світобудови,
б’ють джерела потайні,
коренів схови.

Сурми, шоломи, щити,
чвари могутні,
люди — як люті брати,
діви — як лютні…

З віттю сплелася віть,
тьма — по всім ширу.
Хто там? О йдіть… ідіть…

Хай ще бредуть по лісах. —
Той же, що верху досяг,
вже зводить ліру.

XVIII

Двигіт нового — його
чуєш ти, Пане?
Це — передвістя того,
що в світі стане.

В дужій цій гуркотні
звуки зникають,
тільки машини одні
вславлень чекають.

Глянь,— двигуни
крутяться мстиво і люто,
щоб нас здолати й знебути.

З нас набираючись сили,
нам же тоді збайдужіло
служать вони.

XIX

Всесвіт є змінний, немов
хмари несталі:
гине довершене знов
в часу проваллі.

Попри всю змінність тривог,
троп у безкрає,
пісня почнеться,— вже бог
ліру тримає.

Є непізнанні жалі,
смерті незнана є суть,
марне бажання — збагнуть
тайни любові.
Тільки пісні на землі
сяють, святкові.

XX

Пане, що можу — скажи ти мені —
скласти тобі на посвяту і я?
Спогад мій давній про день навесні,
вечір в Росії, і луг, і коня…

Десь із села приблукав він, сиваш,
сплутаний путами по ногах,
щоб на лугах ночувать пустон?аш;
хльоскає гриви розхристаний змах

шию його в такт буянню снаги,
грубо вгамованій в прагненні мчать.
Як його крові ключі клекотять!

Як він вслухається в шир навкруги!
Чує й співає,— ввімкни в круг билин
образ цей.
Є посвятою він.

Частина друга
II

Майстер, на аркуш поглянувши радо,
в ньому вже бачить твір
здiйсненний свій,
так от в собі відбиває й свічадо
посміх дівочий, єдиний, святий;

так воно мірить ранкове проміння
й сяйво смеркове послужливих свіч.
Згодом у подих реальних облич
падають тільки відбитки світіння.

Що наші очі змогли розпізнати
в прискові огнища довго жаркому?
Образ життя, що минуло навік.

Земле, чи змірив хто-будь твої втрати? —
Тільки отой, чия пісня, мов крик,
вславила серце, рожденне в усьому.

VI

Ти царюєш, трояндо,— для людства за давніх сторіч
просто келихом тонкогранчастим була ти,
а для нас ти — це цвіт незліченно багатий,
до кінця невичерпна річ.

Ти зі свого багатства на вбра?нні пишаєшся вбранням,
тільки з сяйва складається тіло твоє;
в тебе кожна пелюстка є всяких прикрас відкиданням,
запереченням всякого одягу є.

Нам твій запах упродовж століть
був твоїм найсолодшим найменням,—
він в повітрі, як слава, і зараз бринить.

Ми не знаємо й досі, як зветься по-справжньому він,
І вертаємо в згадках до нього, й з натхненням
в нього молим собі довгожданих годин.

XII

Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне,
якщо річ, загордівши од зміни, тебе уникає;
творчий дух, що накреслює й ревно майструє Земне,
у накресленні явищ одні лиш пунктири вбачає.

Ціпеніє усе, що себе замикає в бутті,—
де воно заховається, вкрите наплинулим жахом?
Зачекай,— все тверде зачапіє ще більш в майбутті.
Леле! Молот незримий підноситься змахом!

Хто спроможен, мов ключ, розливатись,— того
і здобуте пізнання осяйно крізь простори творчі веде,
де кінець може стати початком, початок — кінцем.
Всякий про?стір щасливий — він син або внук розставання.
Навіть Дафна, зміняючись в лавра гілля молоде,
вже як лавр, тоді прагне, щоб зробився ти вітерцем.

XXVIII

Прийди і відійди. Сливе дитя,
враз дотанцюй фігуру того танцю
небесних зір, в якому наостанці
перемагаєм хоч на мить буття,

що нами владно править. Ти звелась,
заслухавшись в далекий спів Орфея.
Ти з тих часів стривожена якась
і мало не чужа для нас душею,

коли вагалось дерево, — чи йти
вслід за тобою там, де він співа,
де, наче сховок, звуки ліри чути.

Туди знайшла путі прекрасні ти,
бо прагнула до світел торжества
лице і кроки друга обернути.

XXIX

Чуєш, друже незлічених далів,
як твій подих ширить дальшу даль?
З-під дзвіниці похмурих порталів
продзвени. Твоє терзання й жаль —

дужче за тутешній почастунок.
Будь же завше в зміні днів і дій.
Що таке болючий досвід твій?
Стань вином, якщо згірчавів трунок.

Вийди в ніч, в надмірних чарів час,
зупинись на почувань межі,
жди на дивних зустрічей пришестя.

Хай земне тебе зречеться враз,—
— я течу,— землі тоді скажи,
вимови воді струмливій: — Єсть я.

Додаток
I
(Переклав Микола Лукаш)

Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
I вмовкло все. I з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. I де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

(переклав Микола Бажан)

Ми НЕ розповсюджуємо книгу (файли) безкоштовно для скачки, оскільки це порушує Авторське право. Наш сайт носить виключно інформативний характер, де читачі можуть ознайомитися цікавим описом книги від нашого сайту, з анотацією від видавництва, відгуками та цитатами з книжки. Для того щоб отримати книгу, ми пропонуємо пропонуємо вам список посилань інтернет-магазинів для того, щоб ви змогли купити, слухати читання книги (аудіокнигу в mp3 (мп3)), завантажити / скачати або читати онлайн повну версію книги «Сонети до Орфея» Райнера Марії Рільке та насолоджуватися нею.

Як правило, на сайтах-партнерах ви зможете знайти такі формати книги «Сонети до Орфея» Райнера Марії Рільке: fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (епаб), pdf (пдф) українською мовою, які підійдуть на такі пристрої як - електронна книга, телефон на Андроїд (android), айфон, ПК (комп'ютер), айпад.

Якщо ви є правовласником книги «Сонети до Орфея» Райнера Марії Рільке і бажаєте, щоб ми видалили її з нашого книжкового сайту, будь ласка, напишіть нам на пошту abuse.knigi@gmail.com і ми в найкоротші терміни її видалимо.