«Пожирач гріхів» Олександр Михед, Андрій Дяків

Це історія, що йде двома руслами часу — й обидва ведуть до однієї землі, де «кров змішується з вугіллям», а минуле не вміє мовчати. Наприкінці ХІХ століття валлійський підприємець Джон Г’юз вирушає в Україну, щоб збудувати справу свого життя — і випадково закладає підмурок майбутнього міста-епіцентру трагедій. Наприкінці ХХ століття на сході України люди так само будують — але вже себе: ким вони стануть після розвалу імперії, і що оберуть, коли «це просто бізнес» раптом почне звучати як вирок.

Над усім цим стоїть Гофаннон, древній валлійський бог-коваль, який відчуває поклик металу й вогню — і живиться гріхами поколінь. Він не просто спостерігач: він спокуса, тінь, вогонь у горні, що роздмухує найпотаємніше в людині. Тут міфологія не прикраса, а інструмент, який боляче й точно підсвічує реальність: як з’являється насильство, як передається озлоблення, як любов до «свого» стає ненавистю до «іншого», і чому коло так важко розірвати.

Візуально це потужний, кінематографічний мальопис: контраст світла й темряви, жар ковальського вогню, холод моря й безодні, обличчя, в яких видно і страх, і рішучість. Читається як напружений міф про сучасність — страшний, чесний і дуже український за нервом.

Якщо хочеться книжки, після якої довго не відпускає — раджу придбати й прочитати «Пожирача гріхів». Це не «комікс для розваги», а історія, що б’є в серце й залишає слід.