«І будуть люди. Частина 2» Анатолій Дімаров

«І будуть люди. Частина 2» — це повернення у світ, де щоденне життя простих українських селян звучить голосніше за будь-які гасла, а людська гідність випробовується новою владою на міцність.

На хуторі Іваська здається, що все стоїть на місці: земля пахне так само, як пахла за діда-прадіда, худоба потребує рук і хліб — щоденної праці. Але в серці реальності вже проростає новий лад. Приходять комнезами, приходять партійці — і разом із ними починається ламання звичного укладу.

Тут Дімаров показує НЕП не як паузу в історії, а як час, коли старий світ стискають у кулак, щоб виліпити нову людину. Івасюта, ще вчора поважний господар, сьогодні раптом «куркуль», «ворог класу». Ганжа, що знає біду не з чуток, тепер сидить у сільраді — і мусить жити між власною совістю та партійною лінією. Священницький дім перетворюється на школу. Богослужіння тихо зникають. Здається, що й саме небо змінює відтінок.

Тетяна — серце цієї частини. Її шлюб, зітканий із мовчазного страждання, тріщить під тягарем буднів. Народження дитини не приносить порятунку. Втрата сестри стає останньою краплею — і Тетяна повертається до батьківського дому, шукаючи бодай крихту світла у темному вирі епохи.

Ця книга — не просто продовження епопеї. Це глибоке, уважне занурення в емоційний і історичний ритм українського села. Події НЕПу оживають через характери, рішення, біль і надії конкретних людей. І саме в цьому сила роману: він змушує читача не просто «знати», а переживати.

«І будуть люди. Частина 2» варто читати всім, хто цінує масштабність, правду, людяність і українську літературу, що б’є в саме серце. Це історія про те, як живуть і вистоюють тоді, коли світ тріщить по швах — і про те, як серед руїн усе одно проростає людина.