«Дай сили заплакати» Дмитро Кешеля

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», – благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях». А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому. Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали. Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це – глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові. У цьому світлому романі – не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність: «Життя – це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати». «Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці». «Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача». «Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах». Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.