Читати онлайн «Зона досяжності» Олексій Кацай

Зона досяжностi
Олексiй Кацай


Журналiстське сiмейне життя – рiч дуже примхлива. Роман термiново виiздить у творче вiдрядження, так i не почувши вiд Лариси одну дуже важливу рiч. Мобiльний зв’язок чоловiка постiйно поза зоною досяжностi. І це у той час, коли у дружини неприемностi в редакцii, якi зненацька закiнчуються смертями усiх, до них причетних. І потроху це смертельне коло починае оточувати самотню беззахисну жiнку. Але чи беззахисну? І чи таку вже самотню? Адже в цьому електронному свiтi самотнiсть пiд великим питанням…





Олексiй Кацай

ЗОНА ДОСЯЖНОСТІ



Мiсто веде вiйну,

Вiдбивае атаки часу…



    Гурт «Мерi», «Мiсто»






І


Дисплей мобiлки, що лежала на пiдвiконнi, раптом спалахнув потойбiчною синяво-кутастою квiткою, намагаючись розмалювати стеблами тiней стiни кухнi. «Все не так! Енергii знак…» – розпочала було сперечатися дика Руслана, але Лариса швиденько поставила крапку в дискусii, натиснувши кнопку прийому. Руслана замовкла. В мобiльнику теж мовчали.

– Алло… – хрипко видихнула Лариса. – Алло?..

Жодного звуку. Номер не визначався. Не дивлячись навiть на хитромудру пiратську програму, поставлену на телефон Васьком Гребньовим.

Жiнка роздратовано кинула вимкнену трубку на стiл. Знову… Дiстало вже!.. Тут он на роботi заморочки, Роман в процесi жорсткого очiкування, так ще й дзвiнки цi незрозумiлi. Треба буде розiбратися. Опiсля того, як Романовi все розповiсть. От просто зараз!

Але замiсть того, щоб попростувати до спальнi, Лариса знову пiдiйшла до вiкна. За невидимим склом промениста низка лiхтарiв Грюкiвського мосту, витончуючись, пунктирною дугою перетинала агатову гладiнь Днiпра й зникала в нiчнiй темрявi. Начебто на безгучному вiражi зiштовхувалася з нею, аби розсипатися по той бiк небес iскристим безладдям сузiр’iв. Лiворуч вiд дуги простiр ледь туманився попелястим кольором i зiрки з того боку блякли, наче потопали в ньому: звiдти димився свiтанок.

Лариса зiтхнула й, вiдвернувшись вiд свiтанку, поставила поряд з мобiлкою на майже невидиму в пiтьмi стiльницю фiлiжанку вичахлоi кави. Свiтла вона так i не стала вмикати. Особливо тодi, коли голою примарою ковзнувши до спальнi, забралася пiд ковдру i впритул наблизила очi до Романа, намагаючись роздивитися любi, пом’якшенi сном, риси обличчя.

Риси й дiйсно були м’якими.