Читати онлайн «Живцем поховані» Іван Нечуй-Левицький

Живцем похованi
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй – Левицький

ЖИВЦЕМ ПОХОВАНІ





Живцем похованi


Був я на службi в далекому краi на пiвночi, в Седльцi, в унiятському краi на Пiдляссi i лiтом поiхав на Украiну на вакацii, щоб одвiдати родину та побачить рiдний край, тi мiсця, де пройшли моi дитячi та молодечi лiта, найлуччi лiта мого вiку.

Пiзнiм ранком виiхав я з Киева по залiзнiй дорозi на Одес i через двi станцii пересiв у Фастовi на миколаiвську лiнiю. Сумнi сосновi лiси минули й зовсiм зникли. Вокзали нiби тонули в акацiях, липах та осокорах. З квiтникiв коло вокзалiв подекуди виглядали помiж акацiями черешнi, морелi (абрикоси) та волоськi горiхи. Край залiзноi дороги потяглися стiнами живоплоти од снiгових заметiв. На зелених живоплотах витикались попiлястi дикi оливковi дерева, неначе потрушенi борошном. Скрiзь коло вокзалiв зеленiли свiжi газони в скверах. На iх манячiли нiби вимальованi на зеленому полi чудернацькi взорцi з декоративних травок та усяких квiток. Сторожки тонули в вишнях та черешнях, нiби по пояс стояли в оргинii, мальвi, макiвках, гвоздиках та чорнобривцях. Це вже край квiток, край ясного палкого сонця, край поезii. Одразу знать, що тут люде люблять квiтки, замилованi в квiтках. День розгорювався пишний, ясний. Звiдусiль пахло житами, усякими польовими квiтками. Луки, мочарi, вогкi млаки неначе чиясь рука густо – прегусто засiяла квiтками, неначе встелила iх квiтчастими килимами. За Россю вже мрiли гори, горби та пригорки в поетичнiй далечинi. От i рiдний край. Як радiсно на серцi! Якою поезiею повiяло на мою душу! На думку спадала пiсня, i пiсня весела; веселi мотиви залунали в душi. Он вже недалечко Бiла Церква неначе потонула в розлогiй долинi над Россю, в садках та гаях. Незабаром з сизоi iмли виглянули двi високi мурованi дзвiницi та банi церков, висунувся присадкуватий костьол. Незабаром поiзд спинився. Я вихопився з вагона, перебiг через вокзал i вийшов на портик, котрий виходив на подвiр'я. Менi треба було згодить вiзника до недалекого села, де жили моi родичi. Я став на ганку, окинув очима широке подвiр'я, схоже бiльше на розкiшний садок, нiж на вокзальнi звичайнi забагненi й засмiченi задвiрки. І тут на мене повiяло поезiею.