Читати онлайн «Заговорено на любов» Катерина Бабкіна

Заговорено на любов
Катерина Бабкiна


Це радше збiрка емоцiй, щасть, сокровенних таемниць та сердечних ран, анiж вiршi. Навiть тi, хто не звик зачитуватися поезiями, знайдуть серед текстiв Катерини Бабкiноi слова, здатнi описати саме iхнi любов чи тугу, радiсть, гiркоту, бiль, страхи або надii. Тут iз граничною вiдвертiстю постають перед читачем i найсильнiшi почуття, i сучасна буденнiсть, i свято душi, i вiйна, котра непомiтно, але невiдступно пронизуе мрii, переживання i вплiтаеться у кожен наш день, у кожну думку, кожен порив серця.





Катерина Бабкiна

Заговорено на любов



© Бабкiна К. Б., 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017




«Лiто довге. Послухай, ми будемо жити вiчно…»


Лiто довге. Послухай, ми будемо жити вiчно.
Абрикосiв буде дедалi бiльше, i дика м’ята
проростатиме крiзь асфальт за мiстом, i чайки звичними
колами над лиманом щовечора будуть злiтати.
Лiто безкiнечне. Поглянь лише на яблука i на грушi,
не було стiльки груш, кажуть, з Другоi свiтовоi.
Море уночi приносить скельця, рожевi мушлi,
нiби залишае привiти i натяки нам з тобою.
Лiто кругле, нiби горiх, не вiддасть завчасно
таемниць своiх, – нiхто його не розколе.
Що нам з того, що грушi знову вродили чомусь так рясно,
ми ж з тобою – нi, не закiнчимося нiколи.
Лiто всюди. Нiхто насправдi нiчого не обирае.
Все, що мае – стаеться, все буде правильно, значить.
Лiто добре. Ми будемо жити вiчно, я точно знаю.
Всi спасуться, менi сказали. Усiм пробачать.




«Тут заговорено на любов. Тут самi собою…»


Тут заговорено на любов. Тут самi собою
сiються шавлii просто в грунт. І шорсткi i синi
ночi, як шавлii, шелестять пiд вiтрами осенi.
Тут у рiках вода стае на зиму такою
незбагненною, голубою,
i дерева шепочуть над рiками – голоси у них голубинi,
iз шипшиновими вiдлуннями,
оксамитовими i млосними.
Тут накриваеться степ небом темним, як океаном
накриваються пiски золотi, безцiннi;
i земля, нiби кров, густа i брунатна, тепла на дотик.
Тут навiть зниклi безвiсти стають насправдi туманом,
осiдають цiлющим маревом на вигини i щiлини
поранених полiв, виснажених, завмерлих в дрiмотi.