За мить щастя
Олесь Гончар
«За мить щастя» Олеся Гончара – це психологiчна новела***. Дiя вiдбуваеться у першi повоеннi роки, головний герой твору – молодий артилерист Дiденко – закохуеться у незнайомку, але iхня любов обертаеться трагедiею. Свiт умовностей проти свободи вiчного почуття – саме таким е центральний конфлiкт новели «За мить щастя» Олеся Гончара, яка е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е романи «Собор», «Тронка», «Прапороносцi», новела «Модри камень».
Олесь Гончар
ЗА МИТЬ ЩАСТЯ
Новела
У тропiчному мiстi Рангунi, де молодi смаглочолi солдати стоять з автоматами на постах у своiй джунглянiй зеленавiй одежi, в мiстi золотих пагод – храмiв, що пiдносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в мiстi, де рано нiч настае i в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профiлем камеi, а на сценi, вiдданiй схiдним розкошам пластики, спiвають руки танцiвниць, тчуть пiсню кохання пiд звуки дивного iнструмента (назва якого так i зосталась тобi невiдома!), – в той жагучий, по-тропiчному паркий рангунський вечiр з фантастикою музики, краси i мрiй пiднебесних згадалася чомусь ця давня iсторiя, iсторiя iнших широт…
Лiто було, перше повоенне лiто, виноградники зеленiли, i першi снопи виблискували в полях.
Слiпучий день, коли свiтяться стернi, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого мiстечка, артилерiйськi трудовi нашi конi тюпачать. Тiльки не гармату тягнуть за собою, не в артилерiю впряженi, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на нiй в пiлотцi набакиренiй, в медалях на всi груди сидить Дiденко Сашко, артилерист. Про демобiлiзацiю думае хлопець, не iнакше. Бо всi ми в цi днi тiльки тим i живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невiдома, туманна. Насвистуе, наспiвуе бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливаеться, лiто горить, пашiе, хмелить хлопця.
Яке роздолля навкруги! Пiд час вiйни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночi, у хвищу, в завiрюху, не раз кортiло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всiх Карпатах. Але тодi не можна було. Тодi люди жили нишком, потайки, покрадьки.
Loading...
