Читати онлайн «Як ведеться, так і живеться» Панас Мирний

Як ведеться, так i живеться
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Як ведеться, так i живеться» Панаса Мирного – цикл оповiдань, або, за визначенням автора, «образкiв з життя», в яких подано низку народних образiв***. З особливим психологiзмом i майстернiстю змальовуються образи дiтей. Перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Морозенко», «Серед степiв» тощо.





Панас Мирний

ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ




ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ




І

ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ


– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.

Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле своiм огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням; одежа хлопчика – лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз – пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть – i латки, i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високоi гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору своi круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли iх залiзнi покрiвлi, мов травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули у гущавинi темно-зелених садкiв – он i рiчка блищала, звиваючись змiею по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст – тонкий, узорчатий, мов з волосiнi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратiевщину. А на лiву руч вiд бурти розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраiй, тонув у своiй просторiй про сторостi, у своiй зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi – блiднiший, голубiший, поки не сходився з краем блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом.