Читати онлайн «Я (Романтика)» Микола Хвильовий

Я (РОМАНТИКА)
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

Я (Романтика)





«Цвiтовi яблунi»


З далекого туману, з тихих озер загiрноi комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. — Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадае… Таемнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вii i згадую… воiстину моя мати — втiлений прообраз тiеi надзвичайноi Марii, що стоiть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наiвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, «що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе…». Тодi я беру ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини i тихо кладу на своi груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоi криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То — молоде загiр’я.

Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними — лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, зi сходу. І томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул — …глуха канонада. Насуваються двi грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки.




І


Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi — до неможливостi натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок.