Читати онлайн «Вітер часу» Влад Наслунга

Вiтер часу
Влад Наслунга


В романi, подii якого вiдбуваються у другiй половинi ХХ – на початку ХХІ столiть, читач познайомиться з трьома поколiннями родини украiнськоi iнтелiгенцii. Значне мiсце посiдае перша частина роману – життя i робота найстаршого представника родини, геолога, на пошуках урану в Середнiй Азii. Друга частина – детективнi подii, якi сталися з його сином, науковцем, у Киевi, а третя – пригоди наймолодшого з героiв роману, аспiранта – iсторика, в середовищi пострадянськоi украiнськоi i росiйськоi емiграцii в Лондонi.





Влад Наслунга

ВІТЕР ЧАСУ




Роман




Роздiл перший

ПІД ЗНАКОМ УРАНУ



ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

«Щось син не телефонуе, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочi матерiали у сейфi. – На сьогоднi досить, робочий день скiнчився, час додому. Мало тепер стало робочих днiв, тiльки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразi вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та i скiльки тiеi зарплатнi? За вiсiм днiв на мiсяць багато не отримаеш. А втiм, в Управлiннi майже усi пенсiонери, крiм директора Об’еднання i його заступникiв. Цi усi новi. Пiшов уряд – змiнилось i керiвництво Об’еднання. Може це було б непогано, але ж нiхто з нового керiвництва ранiше в геологii не працював, нiчого в нiй не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фiнансовi потоки. До цього вiн завiдував вiддiлом постачання якогось заводу в Донбасi.

А взагалi роботи тепер небагато, в Об’еднаннi залишились тiльки три геологiчнi експедицii, тодi як у кращi часи, рокiв двадцять тому, iх було шiсть. Життя вирувало, в експедицiях працювали тисячi людей, землю-матiнку бурили десятки станкiв. Родовища вiдкривали, вважай, кожнi два-три роки. Не усi великi, звiсно, але декiлька цiлком пристойних забезпечили краiну запасами урану рокiв на сто двадцять. А тепер що? Розвiдуемо тiльки одне родовище, та й те таке, що ранiше б не розвiдували. Треба ж виконувати план з приросту запасiв. Нових родовищ вже рокiв п'ятнадцять не вiдкривали».

Виходячи через турнiкет у прохiднiй, Володимир Іванович кивнув черговiй, яка рокiв десять тому працювала iнженером в одному з вiддiлiв Управлiння. У дворi вiн сiв у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з iномарок.